У цьому будинку зникають душі….
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін … крізь тишу століть)

У цьому будинку зникають душі…
Поріг переступлено…
Страшно? Не йди!
Скрізь тиша і …
Світло …
Як у мушлі…
Так дивно…
Чекаєш на темряву,
а світло – в тобі…

У цьому будинку тиша і спокій
Лагідність за руку веде в життя
(чи справді в життя?
можливо, в у-покій…)
Та тільки тут у себе вдома душа.

січень, 2026, @Ірина Вірна

Я дякую долі за зустріч з тобою,
За те, що горять наші очі любов’ю.
За дотик гарячий, солодкі вуста
За те, що у нас єдина мета.

За ніжність, турботу, щасливі моменти
Приємні сюрпризи і компліменти.
За вміння берегти і чекати,
Так пристрасно й палко кохати.

Я дякую долі, за тебе Коханий.
За те, що зустріну з тобою світанок
За мрії, емоції і почуття,
За спільне майбутнє, за наше життя.

Не сплю спокійно я щоночі,
Бажаю бачить Твої очі.
Втопитись в їхній глибині,
Хотілося б на вік мені.

Нічого зовсім не змінилось,
Зображення Твоє наснилось.
Відкривши очі розумію,
Що знову я про Тебе мрію.

Твій голос хочеться почути,
І рученьки Твої відчути.
Усмішкой ніжной милуватись,
В полон Тобі навіки здатись.

На місяць доля розлучила,
І крила мені вкоротила.
Немаю навіть тут покою,
Як завжди…хворий я Тобою…

А тепер вона ладно поводить плечем,
та торкає колиску невмiло,
день поснув немовлям пiд вечiрнiм дощем
та її невибагливим спiвом.
Вона знає мелодiю з давних давен,
бо сама її десь-колись ткала
простиралом для всесвiту, бо навзаєм
вiн народжував свiтло з темряви.
Скiльки буде кохання у цiм дитиня
помiж нею та часом несталим –
тож спiває й музика летить навмання
щоб те завтра раптово настало.

31.03.2025

Я навколішки…
Тиша, шелест трав і тінь.
Серце в п’ятах і ком у горлі.
Переживши сотні падінь,
Я вже звикла до фізичної болі,
Але ранять смішки.
Я поранена…
Заховалася б десь у куток,
Заповнила би душу спогадом,
Хоч на мить, на один разок.
Потім мучила б вічним допитом,
У руках з оберемком різок.
Ще жива…
Поки віра у серці з крилами,
І довіра в людей ще є.
Я на захист в руках із вилами,
Хоч нічого це не дає.
Вірю досі в дива.

І з кожним роком і
Подихом свого життя.
Я тихо йду до мрії.
І кожний крок із впевненою
Посмішкою на життя.
Я подихи створюю із цілі.
Метою став мій сенс життя,
Що надихає так поволі.
Лиш тільки коні скачуть впереді
І тільки лев затаївшись для стрибка.
Чекає час для впевненої долі.

Море хвилюється, а я все дивуюся.
Чом до мене ти прийшов.
Адже доля вирішила, щоб
Від мене ти пішов.
Пішов і з нею. В нову хату.
Там дитину свою колисати.
І вночі нову дружину зігрівати.
Не приходь до мене більше,
Колисай своє дитя.
Що було то минуло.
В долі так написано було.

На простирадлі лежало двоє.
Він і вона.
Остудила вона, вогонь кохання його,
від розлуки.
Під назвою Війна !
Він і вона – сопіли в унісон,
від жаги кохання вночі.
Тільки й чути серця стукіт.
На простирадлі лежало двоє.
Він і вона.
А в повітрі вирувало кохання,
І не знали, ці двоє,
що поєднала їх війна.
І стріли Амура проникли –
Стрілами їхні серця.
Так керувала доля,
поєднала для вічного кохання.
Поєднала і залишила живими.
Він і вона.
Тепер їх двоє.
Їх поєднала Війна!