Дім на війні — це розірвана навпіл аорта.
Струм по металу в окопах — запекла межа.
Це коли серце випльовує душу за борта,
Ніж у ребро — й по живому кромсає іржа.

Він не у стінах. Він там, де вгризаєшся в землю.
Де під ногами сирени ламають хребти.
Це коли шкіру здирають живцем, рвучи в жменю,
Але ти мусиш крізь власне багаття іти.

Там не рятують — розрядом б’ють точно у груди.
Там кожен спогад — як постріл впритул в темноті.
Дім як рубіж — серце в попіл. У погрібах люди.
Тліючи жити там… Більше немає куди…

21 червня 2026 р.

Дім на війні — це розірвана навпіл аорта.
Струм по металу в окопах — запекла межа.
Це коли серце випльовує душу за борта,
Ніж у ребро — й по живому кромсає іржа.

Він не у стінах. Він там, де вгризаєшся в землю.
Де під ногами сирени ламають хребти.
Це коли шкіру твою живцем відокремлюють,
Але ти мусиш крізь власне багаття іти.

Там не рятують — розрядом б’ють точно у груди.
Там кожен спогад — як постріл впритул в темноті.
Дім як рубіж — серце в попіл. У погрібах люди.
Тліючи жити там… Більше немає куди…

21 червня 2026 р.

У місиві сьогоднішніх тривог
Що станеться щось дійсно непоправне
До горла так підкочує клубок,
Так тисне,
нудить,
тіло все невправне:

Постійно усередині тремтить
І серце б'ється, наче молот в кузні .
Не можна зосередитись й на мить,
Немає спокою й у колі друзів.

Кидає то у холод, то у жар.
Знаходитись на'дному місці – мука.
Вхопить повітря б,
як бджола – нектар.
Постійний дискомфорт
в ділянці шлунка.

І ціпенієш з жаху що ось-ось
Майбутнє грізне налетить зненацька
Та хай би вже, нарешті, це збулось
І хай злітає голова козацька!

Як бути, що робити, де знайти
Душевний спокій, мир і рівновагу,
Коли чекаєш звідусіль біди,
Й не можеш вгамувати спрагу страху?

Згадай, поки земля тримає нас,
Сьогоднішньому вчора передує.
Ми є, поки триває даний час –
Майбутнього ж , як факту, не існує.

Легкий сьогодні день – тривоги зрідка –
І сонце, як у мирні ще роки…
Вже на роботу вибігла сусідка,
І діти граються надворі залюбки…

І теплий вітер дихає завзято
Влітаючи в прочинене вікно…
І раптом чутно: десь злодійкувато
Плете ракета враже волокно.

Всі насторожені – куди смертельна зброя
Націлила свій реактивний звук –
Прокинулась дрімотна параноя,
Сповільнилися рухи сотень рук.

Звук наростає, потім пада стрімко
З полегшенням зітхнули: пронесло! –
У пам'яті карбується, як знімки,
Жахного сьогодення джерело.

Калічать і вбивають на війні
І воїв, і цивільних, і дітей…
На що ж тут сподіваються вони
Після усіх жахливих цих смертей!?

Чому вони ворожу свою суть
Не лише не приховують, натомість
Так героїчно нам її несуть,
Що масово прямують в невідомість?

І думаю, що грішників таких
Не мусила терпіти би природа,
Адже це невимовно тяжкий гріх –
Свідомо йти на знищення народу.

Калічать і вбивають на війні
І воїв, і цивільних, і дітей…
На що ж тут сподіваються вони
Після усіх жахливих цих смертей!?

Чому вони ворожу свою суть
Не лише не приховують, натомість
Так героїчно нам її несуть,
Що масово прямують в невідомість?

І думаю, що грішників таких
Не мусила терпіти би природа,
Адже це невимовно тяжкий гріх –
Свідомо йти на знищення народу.

Дерева, як вихор, летять у вікні.
Світанкове сонце їх бавить.
А поїзд уперто дублює вхідні
Сигнали звитяги і слави.

День помину предків завжди навесні,
Єднає він нашу увагу
І шанс нам дає, і тобі, і мені,
Їм виказать нашу повагу.

І щирим бажанням, і вдячністю літ
Принести їм спомин і шану,
Про справи життєві донести їм звіт,
Оскаржити завдані рани.

І той ритуал: прибирання могил,
Свічки, і молитви, і квіти,
І спомини рідних про предків – посил
Живим про складні заповіти.

Промова-покора відкриє на мить
Фальшивість публічних відносин.
У звичному зовсім не видко руїн –
Це ткацтво сьогоднішніх кросен.

Там вої змагаються, б'ються на смерть,
Життя і здоров'я втрачають,
А тут не вмирають – наповнюють вщерть
І мудрість віків поминають.

Живеш – не потієш, не ореш, не жнеш –
Переїдаєш буття,
Та лише коли вже до прірви дійдеш,
Оціниш пожертви життя.

Дерева, як вихор, летять у вікні.
Світанкове сонце їх бавить.
А поїзд уперто дублює вхідні
Сигнали звитяги і слави.

День помину предків завжди навесні,
Єднає він нашу увагу
І шанс нам дає, і тобі, і мені,
Їм виказать нашу повагу.

І щирим бажанням, і вдячністю літ
Принести їм спомин і шану,
Про справи життєві донести їм звіт,
Оскаржити завдані рани.

І той ритуал: прибирання могил,
Свічки, і молитви, і квіти,
І спомини рідних про предків – посил
Живим про складні заповіти.

Промова-покора відкриє на мить
Фальшивість публічних відносин.
У звичному зовсім не видко руїн –
Це ткацтво сьогоднішніх кросен.

Там вої змагаються, б'ються на смерть,
Життя і здоров'я втрачають,
А тут не вмирають – наповнюють вщерть
І мудрість віків поминають.

Живеш – не потієш, не ореш, не жнеш –
Переїдаєш буття,
Та лише коли вже до прірви дійдеш,
Оціниш пожертви життя.

Звір прийшов зі Сходу,
Рве кігтями землю.
Ніч встає на нерви,
Ранок мре від болю.

Звір прийшов зі Сходу,
Паща вся червона,
І на іклах звіра,
Висять людські грона.

Знову це прокляття
Прийшло в Україну,
Гинуть сестри, браття,
Гине люд невинний.

Не нажереться знову,
Не нап’ється крові.
Кісткою в горлі стала
Воля наша й мова.

Постаємо, браття
За свою Вкраїну,
Захистимо неньку,
Як рідну дитину.

Ллється кров рікою,
Сморід пре зі Сходу.
Стоїть рідний воїн,
Стоїть за свободу.

За дітей невинних,
За людей десь зниклих,
За ясний світанок,
Та за своїх рідних.

Хай поляже в землю
Вся звіряча сила.
Хай гниє мерзота,
Щоб рілля вродила.

А ми будем жити,
Волю захищати.
На землі квітучій,
Рідних поминати.
13.06.2026

Кохання на роки, що витримало долю,
Кохання через кілометри болю.
Де кожен день життя у небо,
Де кожен день молюсь за тебе.

Ти на нулі стоїш, в очах суворість,
Там у посадці ворог смерть несе,
Він не пройде скрізь вас, бо буде горе.
Твоя любов з моєю — понад все.

Позаду за плечами там любов живе,
Там ніжні руки обробляють рани.
Твоя кохана молиться за все,
Щоб для бійця цей день був не останнім.

Ми одружилися, як вже прийшла війна,
Так для любові це не перешкода.
Любов сильніша за війну, вона жива,
Чи поруч ти, чи б’єшся за свободу.

Так склалось, що ми обоє у війні,
Так склалось, ти приймаєш кулі,
Я — виймаю.
У нас з тобою такі важкі всі дні,
Я кожну ніч до Бога очі підіймаю.

Ти захищаєш нас, нашу любов,
А я життя рятую у кожну хвилину.
Я лиш молюся, щоб побачились ми знов,
Та згадую щасливу нашу днину.

Хай кілометри розділяють нас,
Хай падає залізо та каміння,
Любов зустріла нас в військовий час,
Щоб гартувались ми із нею нині.
09.06.2026