Олешки
Місто, де родився я,
Місто, де земля цвіла.
Місто, де цвіли думки,
Місто, де любили ми.
Херсон
Місто на краю Дніпра,
Місто, де навчався я.
Місто, де любов зійшла,
Місто, де дорослим став я.
Доля
Там, на березі сивого Дніпра,
Два міста і моя доля одна.
Як розділити любов живу?
Як разом побачити одну весну?

Доля зведена мостом,
Де життя било ключем.
Та ось настала пора —
Ворог прийшов і війна прийшла.

Два міста у великої ріки,
Так близькі і так далекі.
Впав міст і застогнала вода,
В море з собою життя понесла.

Два міста, як одна рідня,
Ворогами стали, палаючи щодня.
В лещатах чужої волі й марних надій,
Як два брати чужих завій.

І як мені бути, обох любити?
Як ворога мого серцем убити?
Місто дитинства і місто мрії,
Ви дві мої рани і дві надії.

Хай біль мій впаде на ворогів,
Сльозою омиє твої береги.
І змиє навіки чужую мету,
Я миру для вас обох хочу.
01.06.2026

Херсону
Місто, яке не може вмерти,
Місто, яке повинно жити.
Місто, що встоїть від смерті,
Місто де плачуть діти.

Де світло і тьма зійшлися в двобою,
Де асфальт щодня умивається кров’ю.
Де тьма розважається, як на сафарі,
Де смерть та безумство гуляють в парі.

Зійшлися в двобої воля і морок,
Тут в кожній стіні засів осколок.
Місто напружує свої груди,
Місто знає, тут його люди.

Місто, ти стало містом героїв,
В ярмі окупанта не знало спокою.
Тебе визволяли — ти сонця торкнулось,
Та ворог проклятий не схаменувся.

Скелею стоїш на березі річки,
Грудьми захищаєш життя споконвічне.
З тобою разом твої всі люди,
Місто-герой таким має бути.

Ми б’ємось за тебе, бо ти наша сила,
Ми гинем за тебе, бо ти серцю миле.
Місто, як скеля на березі річки,
Стояти тобі із нами навічно.
31.05.2026

Кочове плем'я російської біди,
Б'є копитом смерті там, де живі ми.
Залишивши землю, де попіл і зола,
Розповзлася світом голодна орда.

Випалені степи, отруєна вода,
Сморід стоїть усюди, де пройшла вона.
Гість прийшов непроханий туди, де все цвіло,
Гість зневажений, зі сходу — як завжди було.

Рать стала стіною за землі свої,
Не пропустимо далі полчища орди.
Ми не раз рятували Європу від біди,
Ви схиліть голови там, де пали ми.

Час летить сотнями вперед і вперед,
Тільки хан московський цього не збагне.
Шле до сусідів військо тупих дикарів,
Їхні кістки біліють на землі моїй.

Рветься, рветься, рветься на зе́млі орда,
Все їм не йметься, де доля розцвіла.
Як в тайзі зачують вільні вітри,
Знов підіймуть бурю чорної хуги.

Як же ненависна їм воля-судьба,
Як звикли жити під рукою царя.
Лиш повів він бровою, впали всі кругом,
І шліфують лобами кривавий царський трон.

Зі сивих давен, вільний степ з тайгою,
Міряється силою і зі своєю долею.
Б'ється воля роду і рідної землі,
Від прийшлого зброду за цінності свої.
31.06.2026

Втрачаєм те, що втратили давно вже,
І серце пропускає раптом мить.
Пізнали те, чого й не знали б, мабуть,
Якби цей ворог не прийшов нас вбить.

Уже в руїнах все навколо спить,
І погляду ніде вже зачепитись.
А небо кожен день від бомб вищить,
Снаряди, дрони — нині наші птиці.

І в соцмережах, наче у кіно,
Ти раптом рідну вулицю побачиш,
І розумієш: як би не було,
росію цю ти серцем не пробачиш.

І знову пропустив ти той удар,
Який у грудях став тепер немилим.
Уже немає чому вмирати там,
Усе зруйноване, усе покрилось пилом.

Свій рідний дім з польоту не впізнать —
Тут все живе у землю вбито й стерто.
І я стомився заново втрачать
Те, що давно вже вщент розбито.

Але під час наступного прильоту
В грудях затихне серця стук.
І є лише два наслідки двобою:
Або вони, або ми будем тут.

22.05.2026

Війна страшна, а треба жити,
Хоч інколи від болю хочеш вити.
І знову вибух сколихнув все місто,
Де вчора ще звучало щастя чисте.

Війна страшна, а треба жити,
Крізь сльози новий день зустріти.
Збирати світло серед темноти,
І попри все вперед іти.

Війна страшна, а треба жити,
Ближнього свого любити.
Надію берегти в душі крилату,
І миру в Бога повсякчас благати.

02.06.2026, Благовіщенська

Місто, якого нема,
Тільки ім’я на карті.
Пострілу слід і пітьма,
Місячний кратер на старті.
Тіні ніде не знайти,
Все тут лежить у руїнах.
Голі стирчать стовбури,
Вітер їх мине невпинно.
Вулиць стрічки — врізнобіч,
Друзки колишніх названь.
Який тепер з них запит,
Де пустка замість знань?
Всюду лиш дим і пил,
Всюду лиш попіл і стогони.
Хіба ж він у Бога просив
Влаштувати собі похорони?
Місто було — і забулось,
Чорне трапилось диво.
Цей фокус пітьми і зла
Я не забуду, прикро.
Місто лишилось на карті,
В душах зоставило слід.
В хмільному війни азарті
Людям там місця ніт.
04.05.26.

Між небом і землею,
Між світлом і пітьмою.
Навіщо це знущання,
Над самим собою?

Життя, як у бляшанці,
В одному й тому колі.
Не краще знайти сили,
І вирватись на волю?

Радіють, як ті діти,
Шматку чужого хліба.
Куди ж поділась гордість?
Куди ж поділась сила?

Так, звісно, виживання.
Так, звісно у себе вдома.
Невже таке бажання?
Невже не з’їла втома?

У колі малої мрії,
Де лиш прості бажання.
Сьогодні я вціліла,
На завтра сподівання.

О, люди ж, мої люди!
Нащо таке знущання?
Знущаються не́люди,
Та ще ваше бажання.

Здійміться над хмариною,
Покиньте непутяще.
Ми вас усіх тут любимо,
Не киньте свого щастя.
04.05.2026

Застигло місто у жалобі
За павшим воїном своїм.
Дерева гілля опустили,
Щоб попрощатися із ним.

Сумують вулиці в щему,
І квітами устелена хода.
Неспішно прапор пропливає,
І щильно замкнуті вуста.

Стоять в жалобі на колінах
Хто знав бійця, і хто не знав.
Так проводжають чийогось сина,
Який життя своє віддав.

Затихли звуки піднебесні,
Не зрушивши святий покій.
Душа з лелекою зустрілась,
І віднайшла прихисток свій.

Вона прощається із тілом,
З яким до цих часів була.
Останній погляд на могилу —
І душу в небо понесла.

Лети до Бога, моя рідна,
Скінчилося земне життя.
Героям Він дарує милість,
А ворогів жде каяття.

Лелека — ангел України,
Країни душу береже.
Вона не встане на коліна,
Вона Вітчизну підійме.
02.05.2026

Сиджу у затінку, на лавці, біля дуба.
Ротація пройшла, відпустку надали.
На голій гілці кряче ґава говірлива,
А у кущах старий котяра заскімлив.

Ото і метушня та гамір весь у парку,
Ні обстрілів, ні зойків від бійців.
Оцепенів від тиші я на лавці з ранку —
В окопі на нулі я так її хотів.

Незвично все, не знаю де подітись,
В руках тремтіння, розум занімів.
Палю цигарку, а в очах — ті крики,
Вже котрий день я тут, а ще не відболів.

Неможу я знайти себе у цьому світі,
Душа болить: як побратими там?
І навпіл серце рветься — хоче жити,
І рветься знов у бій — я тут, а ви ще там.

Що та відпустка, лиш лікує тіло,
Вона лиш пам’ять зайвий раз ятрить.
Від сонця й тиші, я сиджу зомлілий,
І тільки ґава на гилці щось кричить.

О ґаво, ти з яких країв летіла?
Що роблять побратими у цю мить?
Лети до них, скажи: мені не сила,
Я повернусь, щоб з ними відпочить.
30.04.2026

Хай чує світ, що спить у теплих шатах,
Поки від вибухів здригається земля:
Тут у підвалах помирає мати,
Слізьми історію малює там дитя.

Тут чорний попіл замість білих квітів,
І замість площ — розстріляні серця.
Ми змушені у пеклі цьому жити,
Де звірства не знаходять вже кінця.

Побачить світ і Бучу й її попіл
і катування в тиші блокпостів,
Як серце рветься з різким криком навпіл,
Залишених вночі сиріт-домів.

Це не статистика у репортажах,
Це наша кров, що ллється на поля.
Наздожене їх неминуча кара
І не відмити їм свого гріха.

Іде цей крик крізь океани світу,
Через холодну кам’яну стіну.
Щоб пам’ятали: тут вмирають діти
За право жити й стріти знов весну.

29 травня 2026 р.