Я обізналась: чужий ти, не мій.
Шкода, вдалось це запізно відчути.
Вже ти у серці зчинив буревій —
Наслідки збитків уже не забути.

Як ти зумів? Чию маску вдягнув?
Скільки сценаріїв писав без зупину?
Душу мою догола роздягнув,
Як ту малу безневинну дитину.

Заради чого? Скажи, поясни.
Суджень багато, а суть не збагнути.
Й нащо зустрілись у той день восени?
А може, зустрічі мало й не бути?

Та вона сталася, хоч гріш їй ціна.
Думаю, ти це підтвердиш сміливо.
Кажеш, що любиш… Оце новина.
Пізно, мій любий. Переболіло.

Так багато в тобі мене.
Я не знаю, як ти виживаєш.
Слово гостре бува дожене —
А ти далі всеціло кохаєш.

Як терпиш ти себе в ті дні,
Коли я є несамовита?
Ти не маєш спокою навіть у сні,
Бо я й в ньому на тебе сердита.

Звідки сил ти отих береш?
Звідки мудрість і стійкість маєш?
Я ж не бачу ні краю, ні меж.
Я в тобі. Ти про мене подбаєш.

Кохання моє, ти наполеглива й сильна,
Упорна в житті, та душею ніжна.
Добра і правильна, щира й красива,
Для мене єдина, моя неповторна.

Ти завжди підтримуєш, навіть здалека,
Коли між нами дороги й тумани.
І кожне твоє найніжніше слово
Тримає мене крізь важкі випробування.

Я сумую за очима твоїми,
За усмішкою, що гріє сильніше за сонце,
За ніжними словами, за теплом твоїх рук,
За тим, як ти дивишся просто у душу.

Я часто згадую той день у Бандурово,
Коли ми їхали вулицями разом.
Я показував тобі своє рідне селище,
І кожен його куточок здавався прекрасним.

Мені хотілося, щоб ти побачила
Те місце, де моє дитинство лишилось,
Де кожна дорога мені щось нагадує,
І де я хотів би з тобою оселитись.

Тепер я стараюсь заради майбутнього,
Щоб наше життя було світлим і щасливим.
Щоб ми прокидались разом удосвіта,
І дім наш наповнювався дитячим сміхом.

Я не обіцяю, що шлях буде легким,
Та обіцяю одне — я не здамся.
Бо все, що роблю і чого я прагну,
Я роблю для нас і заради нашого щастя.

І якщо колись тобі стане самотньо,
Якщо на душі буде важко й тривожно,
Згадай, як я тихо казав тобі:
«Кохання моє, ти для мене найдорожча».

Ти — моя дружина, моя підтримка,
Моя рідна людина, моя половина.
І скільки б між нами не було кілометрів —
Моє серце завжди повертатиметься до тебе.

Кохання моє, я тебе не забуду,
Не зраджу ні часом, ні відстанню злою.
Я все подолаю, усе переживу,
Бо хочу зустріти старість лише з тобою.

У тридцять років доля непроста —
Стояти на межі, де дим і порох.
Та в серці — віра, світла і свята,
І ваша любов тримає мене поруч.

Бо там, де Бандурове в тишині
Сховалось поміж садів і хат,
Ти молишся, Ілонко, уночі,
А в небі зорі світять поміж хмар.

Тобі всього лиш двадцять, моя кохана,
Моя тендітна, лагідна дружино.
Ти крізь розлуку, відстань і тумани
Для мене бережеш нашу дитину.

Маленьке сонце — наша Соломійка —
Росте на радість, наче квітка в полі.
Її сміх — мов пісня, ніжна і легенька,
Для мене — найцінніший скарб у долі.

Я тут стою за кожен ваш світанок,
За кожен крок маленької донечки,
Щоб був спокійним ваш весняний ранок,
Щоб сонце гріло ваші ніжні щічки.

Ти тільки жди мене, моя кохана,
Я повернуся — знаю, попри всі роки.
І ми забудем цю важку розлуку,
Що розділяє нині наші кроки.

Я донечку до серця притискаю
У думках своїх, коли пишу рядки.
І вашу посмішку не забуваю —
Вона зі мною навіть у важкі часи.

Ми знов зустрінемось біля порога,
Де дім обійме теплом нас трьох.
І після довгої, важкої дороги
Залишимо за дверима весь цей дим.

Ми дочекаємось світлого світанку,
Де більше не лунає чорний грім.
І буде мирний ранок у нашім домі,
І знову щастя повернеться у дім.

Живіть, мої хороші, і чекайте,
Бо ваша віра — мій міцний бронежилет.
Ілонко, Соломійко і мамо, пам'ятайте:
Ви — мій найдорожчий у світі щит і оберіг.

« Прости мене»

1-ий куплет

По хвилинах, розбігаються,
Падають, із небесних сил.
Раннім ранком прокидаються ,
Від рухів необережних .
Зоря б немов блищить із далека ,
Нас вкрито необережністю .
Тут часто би наче знайшлась чиясь родина,
І звичайно ж , ми б розійшлись з тобою .

Приспів

Прости мене , немає сил , закриваю ,
Я очі закриваю .
Крізь осінь відпливаючи ,
По площами столиці .
Прости мене, наче словами , відпускаючи,
І роки пролетіли .
За дощами – веселки ,
Перелітні птахи .

2-ий куплет
Тільки раптом ось не зможу плакати ,
Час від ранку дозрівати .
Здається , що ніхто не здогадається ,
Від неба наче посміхається .
Риба ласкаво , вверх піднімається ,
Над струмками великими .
Тут часто сімʼя зустрічається ,
Над червоними квітами .

Приспів

Прости мене , немає сил , закриваю ,
Я очі закриваю .
Крізь осінь відпливаючи ,
По площами столиці .
Прости мене, наче словами , відпускаючи,
І роки пролетіли .
За дощами – веселки ,
Перелітні птахи .

3-ій куплет

Ось ми разом повертаємось ,
Із дивовижною силою .
І ми наче усміхаємось ,
Із гіркою правдою .
І ось столиця , наче прикрашена ,
Синьо-жовтими кольорами .
І ось душа велика знайдена ,
І немов між нашими родинами .

Приспів

Прости мене , немає сил , закриваю ,
Я очі закриваю .
Крізь осінь відпливаючи ,
По площами столиці .
Прости мене, наче словами , відпускаючи,
І роки пролетіли .
За дощами – веселки ,
Перелітні птахи .

Стихає місто, гаснуть ліхтарі,
І тиша знов торкається плечей.
Ми шукаєм відповіді угорі,
У темряві холодних цих ночей.

Але всередині горить вогонь,
Який ніхто не зможе загасити.
Від тепла твоїх міцних долонь
Так хочеться знову просто жити.
​
Бо в кожному серці є свій океан,
Де хвилі тривоги стихають поволі.
Крізь темряву, біль і густий туман
Ми йдемо назустріч власній долі.

Тримай мою руку, не відпускай,
Ми разом пройдемо крізь всі шторми.
Усе, що втрачали, ти пам'ятай,
Але бережи те, ким стали ми сьогодні.
​
Скільки доріг пройшли ми наодинці,
Ховаючи сльози від чужих очей…
Та кожен з нас залишив по крупинці
Віру в тепло і радість нових днів.

Світанок завжди приходить після пітьми,
Навіть коли здається — сил нема.
Головне — залишатися людьми,
Коли навколо лютує зима.

Бо в кожному серці є свій океан,
Де хвилі тривоги стихають поволі.
Крізь темряву, біль і густий туман
Ми йдемо назустріч власній долі.

Тримай мою руку, не відпускай,
Ми разом пройдемо крізь всі шторми.
Усе, що втрачали, ти пам'ятай,
Але бережи те, ким стали ми сьогодні.
​
І нехай зупиниться цей час,
Коли ми поруч, коли ми разом.
Все найкраще ще чекає нас,
Звучить молитва ніжним пасажем…

​
Ким стали ми…
Збережи це світло.
Завтра буде новий світанок
Де ми вистояли все разом

Ти народилася вночі.
І я про це не знав ні разу.
Лежав ще сніг. А на печі
Хтось проказав крилату фразу:
"Ми плачем, в світ приходячИ,
І, з'ясувалося, недарма…"
Бо ми тут лише глядачі –
Такою стала наша карма.
Але життя взяло своє –
І ти росла. Активна й жвава.
Роки тяжкі були. І є.
Та в поміч нам була уява.
Із твоїх років молодих
Уява креслила бажання.
Тепер я знаю – ти із тих,
Кому до всього є питання.
Але тоді, коли росла
Ти у тій затишній місцині,
І я не знав, а ти була!
Була і є така донині!
Не знаю, як – вели зірки? –
І ми зустрілися з тобою,
Але це сталося таки
І стало нашою весною.
* * *

Цієї ночі в небі ми були б не зайві –
І ти, і я – людей представники.
Там мармурові хмари в місячному сяйві,
Незвідані й привабливі зірки…
* * *

Міжзоряний цей обшир, Місяць, метеори
І куля земна павутиною світла сія,
І решетом хмарним маскує планетні простори –
Магічну картину побачили б ми – ти і я.
* * *

Ми живемо багато літ.
Дає життя нам прикурити.
Ми залишили заповіт –
Сини й онуки. Їх любити
Ми не втомилися іще.
Й це не єдина наша втіха…
Моя повага і плече –
Мій оберег тобі від лиха.

40 літ і три роки живемо з ТОБОЮ,
То разОм, то нарІзно нашу долю плетем.
Ми обтяжені? Так. Я – тобою, ти – мною.
Чи щасливі? Траплялось. Ми – надійний тандем!

Ми мрійливі були і наївно щасливі,
Пізнаючи сімейні ази.
Мали сонячні дні, мали бурі і зливи,
Мали втрати і мали призи.

Все бувало в дорозі у нашій нерівній:
Дерлись в гору за щастям, котились у прірви невдач…
Хоч з минулого дещо ввижається дивним,
Та за щастя – спасибі, за невдачі – пробач.

Про кохання я маю сьогодні сказати:
Ми змінили його і себе –
Нам вдалося його один одному дати.
І тримаєм його дотепер.

Що сказати? Не медом помазано губи –
Ми реальні, як мудрість свята.
Ми такі, які є. Може й кращими будем
В сірі будні чи в красні свята!

Ти терпіла мої вчинки неадекватні,
Твої вибрики чоху давали й мені:
Ми не завжди були на поступливість здатні,
Але дещо змогли – ми зростили синів.

Наша гордість (і смуток в часи ці непевні),
Наша радість (і трішки печаль) –
Із гнізда полетіли наші орлики кревні
В самостійність. Така от спіраль.

Бути вдячним тобі за роки ці бурливі
Буду всю свою решту життя:
Ти була, є і будеш мені особливою –
Найцінніше моє здобуття!

Як би наші реакції дивні
Не здавались безглуздими нам,
Пам'ятай: я ціную тебе! І це невідривно
Від тогО, що є нашим життям.

12.11.2025

Охоплений і розтерзаний нетрями,
Я в полоні твоєму назавжди.
Кохаю ж бо так сильно, до нестями,
Що не знаю навіть йду куди.
 
Можливо знаєш ти, підкажеш?
Чи плануєш все так само –
Зробиш полоненим і відкажеш:
«Мені все можна, бо я дама!»
 
О, повір, хотів би я бути королем,
Жити без відмов й проблем!
Та час все розставляє на місця:
Не буду королем, бо вбила ти бійця.

Не буде щастя за скаліченую душу,
Можливо, й сама загинеш нещасливо,
І я мушу це сказати, мушу:
Залежність – неприродно мило!

Думки не покидають твої стегна,
Доведені до досконалості.
Пам’ятаю, наскільки ти ревна
І як в свідомості залишаєш парості.

Ти була пісочний мій годинник,
А голос твій – ознака ідеалу.
Шкода, завадив нам містичний чинник.
Хотів з тобою я до балу.

З тобою був завжди content,
Рожева аура в окрузі.
«По-дурному загубив момент», –
Ти мені сказала як обузі.

Зараз під меланхолійний шлягер
Відтворюю секунди в нашій парі,
Ковтаю з полум’ям я лагер.
Тобі за час я дякую, примарі.