ДОДАТИ ВІРШ
АБО
  Кохання    2

2

Коли я слухаю Твої вуста,
Тоді нікчемність власну відчуваю.
І щоб сподобатись Тобі на мить,
Я зважу кожне слово нині.

Сховавши дурість глибоко на дно,
Постати дурнем мені більше не дано.
Я вислизну, змовчу, втечу розмов,
На все готовий, лиш би бачити Вас знов.

Та час випробувань важких настав:
Я чую вереск, крик, і лютий докір,
І провиною серце до краю прошило,
Що чиєсь життя на страждання змінив.

Тоді втікаю я щодуху, навтіки,
Без зайвих роздумів, вагань та реплік

  Кохання    152

152

Собі не зрадив, ні під кого не прогнувся,
До жодної ні разу не торкнувся.
Бо бачить Бог: щоразу, як кохав,
В її очах неначе вогник затухав.

І навпаки, коли на плечі клали руку
Коли очима кликали у прийми —
Огидно так і боляче, що страх.
Що коїться в тих дивних головах?

І так щоразу і довкола, душу навиворіт
горну. Я їй у вуха свою сповідь,
А їй аж гидко, і тону. Лягаю поночі і сплю.
І не збагну я, що і як? Чому усе роблю не так?

Та вірю знайду душу, що пробачить,
За шлях земний і за сльозу, яку всі бачать.

ER

  Кохання    151

151

Чи ти чуєш те саме, що бачу я?
Чи так само, як перше, міцна ще віра?
Бачиш весь покірний моя мала,
Та ти зовсім не бачиш у мені звіра.

Ти хробачок кволий, сльота без пір’я,
Голос твій — щебетання, тьохкіт милий.
Не пущу тебе геть аж до ліжка краю —
Все крильми до себе тебе пригортаю.

Скоро ти підростеш і все зрозумієш,
Понаслухаєш байок брехунів заздросних.
Осягнеш, що варта не п’ять копійок,
І сама собі в ґазді ся запануєш.

Але поки ти ще зі мною мила —
Подрібню калач, покладу в рот кришки.

ER

  Кохання    149

149

Якщо я завтра не прокинусь – не журись.
Знай: я хотів лиш тільки твоїм бути другом,
Таким ручним, покірним, безхребетним,
Щоб, типу: «Де я ще собі таке знайду?»

Якщо ти знайдеш мої вірші – не хвилюйсь.
Та знай: це все було колись, давно, до тебе.
В душі ж я лиш тебе одну люблю
І через це не сплю ці ночі нині.

Прийми моє життя як подарунок –
Найкращий, найщиріший, як кришталь.
А смерть мою прийми як більший дар,
Характер мій, повір, – ще той подарок.

Живим мене не варто було й знати,
А мертвого навчилась ти кохати.

ER

  Кохання    147

147

Коли жебрак в тебе милості просить,
приємно на мить — в тебе вірить ще хтось.
Комусь завжди буде гірше ніж тобі,
а нам так ніколи не жити як вам.

Тобі наділяли будинки і долю,
мені ж діставались мозолі й борги.
Та бути багатим як ти я ще вспію
а зможеш чи ти бути бідна як я?

Це посмак моєї до тебе любові,
ти мій персональний фісташковий рай.
Душа кричить й мимоволі гарцює
ніколи про мене не забувай.

Ніхто не зможе тебе заткнути,
якщо ти без того вже й так мовчиш.

SO

  Кохання    145

145

Палюче сонце, день прекрасний,
І я жену з полів корів.
Колись я виросту і зможу
Їсти лиш те, що захотів.

Зупинка, клятий лютий холод,
Чекаю на рогатого — чи довго ще?
Коли я вивчусь, почну пахати
І куплю все, що так хотів.

Магія помаранчевих листів.
Ти підсунулась поруч.
Ти — мій скарб, моє чорне золото,
Нарешті я тебе зустрів.

Двадцять шосте квітня,
Перші п’ятдесят хвилин — чому так коротко?
Ти вмреш раніше за мене,
Але бути з тобою мені так солодко.

SO

  Кохання    144

144

Клянуся дружбою моєю з Небом:
Я просто хтів лиш бути другом твоїм,
А компліментів накидав то випадково —
Забувсь, друг може бути і страшним.

Ну хто б знав, що у ботфортах і редінготі
Так вигідно підкреслиться твій тил?
Хоч, правда, Він творив невипадково,
Тому, напевно, й прокидається азарт.

Забудь про все, почнімо все з початку,
Двозначність осоружна моїх фраз…
Та в біса! Ти така гарненька й гладка,
У мами й татка — чудо-шоколадка!

Від схід по захід сонця – ти мій друг
Вночі, молю, тікай, тікай, мій друже…

SO

  Кохання    142

142

очі твої сяють попід небом,
моє ти ідолятко, мій кумир.
спомин спливає заревом ніжним
і тане, наче в сонці ранній мир.

на подвиги штовхають генерали,
а голови складають виконавці.
їх імена не увійдуть в аннали,
героями повстануть самозванці.

не знаю я, чи ще тебе побачу,
бо сльози всі давно вже утекли.
я віддаляюсь — та не серцем, наче,
хоч час міняє долі і шляхи.

коли я кликав — ти не озирнулась,
тепер ридаєш,.. та весна минулась.

ER

  Кохання    141

141

Пробач, любов моя, якщо знайшла ці вірші.
Це все було давно, хоч почуття були й не гірші.
В гріху зачатий я, в гріхах росту і помираю, —
Бич на горба мого притримай, о благаю.

Я несказанно рад, що дні прожив в печалі,
На долю випала війна — одна в думках, інша в реалі.
І хоч я долі відчайдушно й опирався,
На серці шрам глибокий не один зостався.

В промінні твоїм я не раз, не два купався,
Моя Версавіє, мій гріх, що щастям звався.
Ти лиш одна мені приносиш світло й радість,
Тобі заповідаю все, моя остання слабкість.

Люби мене тепер — усього, твого і живого,
І не неси бур'ян на цвинтар… там нема нікого.

ML

  Кохання    140

140

Вибач, люба, та час нам прощатись.
Впав зі скелі й зламав собі п’яти —
Нам ніколи більш не танцювати,
А я хтів ще тебе раз обняти.

Ти за мною більш не засумуєш,
У тебе світ свій, життя так вирує.
Не суджу, бо я все розумію —
В нову подорож речі пакуєш.

Не сумуй, сумувати не варто,
Не накоєно ще помилок,
Не загублено років охапок
Не народжено купи діток.

Може ще колись притулиш щічку,
В нічку темну, коли палю свічку.

FR

[contact-form-7 id="87" title="Formularz 1"]
[contact-form-7 id="87" title="Formularz 1"]