Ти ходиш тихо між думками,
Як промінь сонця крізь туман,
Торкаєш серце теплими руками,
Зцілюєш рани, що ховалися там.

Ти бережеш мої світлі надії
В долонях ніжних, наче світ.
Ти — тиха сила серед мрії,
Що повертає до життя політ.

Твоя присутність — мов світанок,
Що розганяє ніч і мій страх.
Ти — мій надійний оберіг, мій ранок,
Що промайнув у небі ніби птах.

Берегине світла, ясна й ніжна,
Ти вчиш моє серце горіти.
З тобою темрява безсила —
Бо ти прийшла, щоб світ творити.

Вона — мов світанок у тиші безкраїй,
Де сонце торкається ранніх росин.
В її очах — небо, що знову чекає,
На диво, народжене з наших хвилин.

Вона — мов мелодія хвилі у морі,
Що грає на струнах небесних чудес.
Її погляд — політ, вічність в просторі,
Я в її погляді знову воскрес.

У ній — цілий світ, де душа відпочине,
Де навіть мовчання співає теплом.
Вона — моя віра, мій спокій, причина,
Щоб жити, кохати і бути добром.

Її очі — вічність, де час не лякає,
Де серце забуло про страх і біль.
Вона — наче промінь, що все проникає,
І робить із темряви свій ніжний стиль.

Вона кохає — і світ оживає,
Її тепло розтоплює лід.
В очах вогонь ніжно палає,
У ньому — всесвіт і блакить.

Вона, мов полум’я вечірнє,
Що тихо гріє і буде манити.
Її любов — не просто мрія,
Це сила, що може зцілити.

Торкнеться — і душа розквітне,
Згорає страх, зникає біль.
З нею життя стає безхмарним,
Немов весна після завій.

Вона кохає всім серцем щиро,
Вірна завжди ніколи не зрадить .
Її вогонь — то диво і віра,
Її весь світ жіночій заздрить.

Її сміх — жайвір над полем,
Що будить світанки з роси,
Він лине у небо поволі,
Як акорд неземної краси.

Він гріє, коли холодніє,
І тане у сонячних снах,
Він серце моє оживляє,
Як промінь у рідних руках.

Її сміх — то радість і диво,
Що крила дає мені знов,
І навіть в годину тужливу
У нім розцвітає любов.

Вона — мов світанок над морем кохання,
Де сонце торкає хвилі тепла.
У погляді — ніжність, у слові — бажання,
А в серці — безмежна любов ожила.

Її дотик — політ, що не знає упаду,
Її голос — музика ранніх зірок.
Коли поруч вона — не потрібно параду,
Бо світ зупиняється на мить між рядок.

Вона — наче подих весняного вітру,
Що душу торкає, немов поцілунок.
З нею й мовчання стає привітним,
А кожен момент — мов небес подарунок.

Жінка з душею небес і бажання,
Ти — казка, що світ оживила мій знов.
У кожному погляді — вічне зізнання:
Моя ти, єдина, мій сенс і любов.

Очі твої — мов небо після зливи,
У них спочине мій яскравий день.
Вони такі глибокі й полонливі,
Що серце просить про любов пісень.

В них промінь сонця ніжно тане,
І грає вітер між зіниць.
Очі, в яких світанок стане,
Й зникає шепіт таємниць.

Коли дивлюсь — втрачаю втому,
Весь світ згасає, ніби в сні.
Твої очі — мій шлях додому,
Мій ранок, що живе в мені.

Її руки пахнуть хлібом,
Теплим, щирим, запашним.
Що зігрітий, добрим небом,
І серцем вільним золотим.

У долонях — труд і ласка,
Скільки в них любові, сил!
Вона тихо, наче казка,
Оберіга свій рідний тил.

Її руки — це молитва,
Що з дитинства нас вела,
Щоб у серці було світло,
Навіть коли ніч прийшла.

Її руки пахнуть хлібом —
Материнська то душа.
Хай їй стелиться під небом
Доля чиста, мов роса.

ПІД ДОЩЕМ

Ми цілувались під дощем,
Співав нам вітер про кохання,
Став світ невидимим плащем,
Де не існує розставання.

І краплі падали з небес,
Як ніжні дотики до скроні,
Вони змивали смуток, стрес,
Даруючи нам світ гармоній.

Ми йшли по вулиці нічній,
Де світло ламп тремтіло тихо,
І в кожнім русі, як вві сні,
Живе кохання та утіха.

Дощ обіймав нас, мов тепло́,
Він шепотів про вічні миті,
І серце в серці розцвіло́,
Щоб назавжди́ разо́м світити.

І пам’ять ніжно берегла
Ті миті, що не знають скону,
Вона, мов зірка, пролягла
У глибину́ душі́ бездонну.

У мріях знову ми удвох,
Де дощ малює світ прозорий,
І кожен подих, кожен крок
Освічують і місяць, й зо́рі.

Ми цілувались під дощем,
Були́ ці миті незабутні,
Разо́м в житті з коханням йдем,
Бо почуття у нас присутні.

26.11.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1052183

пустим здається все навколо
я поруч з ним не бачу долі
не має сенсу жодне слово
від серця сказане поволі

я тебе в кожному шукала
продовжую шалені спроби
тобі співала про кохання –
йому не дам ні дріб турботи

я відчуваю страх роздумів
мене турбує мить вагання
мій холод знов посіяв сумнів –
розбив в кохання вірування

тебе побачить рветься серце
тебе відчути марить шкіра
мій сплеск жаги до тебе в’ється
плющем ажурним а темрі сірій

як світло пробивається крізь сірі хмари
як сонця обдає теплом зрання проміння
твоїх очей спросоння ніжне мерехтіння
навіє трепетні закоханості чари

з тобою поруч так спокійно, легко
всі чисто й вільно відчуваються мисління
твій світ огорне мій увесь моментом
про тебе гріють сон нічні видіння

в обіймах прочитаю всі звороти
що слів не підбереш сказати вголос
в епітетах жаги, в метафорах турботи
проявиш почуття зігрівші серця холод