ДОДАТИ ВІРШ
АБО
  Філософські    Ціна гордині

Ціна гордині

У молодості кроки мають крила,
Для неї світ — податлива вода.
«Сміливо», — гордість тихо шепотіла.
І йшла гординя, а слідом — біда.

Ти правду ніс — як лезо між словами,
І нею різав тих, хто був своїм.
Стояв над світом — крок за небесами,
Злетів — і впав у тріщини в собі.

Тепер у тебе — тиша після бою,
Де кожен давній спогад — вирок твій.
Що можна було взяти із собою —
не взяв, бо думав: «встигну… це мій бій».

Несеш на плечах гіркоту і досвід,
Гріхи і пам’ять — твій тяжкий тягар.
Відлуння їхнє — це твій пізній подих,
Розплавлений і незворотній жар.

Найважче — не падіння і не втрата,
А знати: сам собі ти вирок дав.
Безсонна ніч, самотність — не розплата.
Після «я правий» — тиша. Сам обрав.

28 квітня 2026 р.

  Філософські    Крок у пітьму

Крок у пітьму

Коли заходиш у пітьму,
не бійся кроку в порожнечу.
Вона не ворог — не в тюрму
веде, тримаючи за плечі.

Це простір, де зникає шум,
і кожен звук стає чіткішим,
де поміж тисяч власних дум
ти вибереш найважливішу.

Там світло власне, не чуже,
почне іскрити десь під серцем.
Пітьма — це дзеркало, яке
відкриє правду з сіллю, з перцем.

Її торкання — мов поріг,
за тим порогом тиша й сила.
Там істина прийде до всіх —
не кожному дасть вона крила.

25 квітня 2026 р.

  Філософські    СВІТЛО В МЕНІ

СВІТЛО В МЕНІ

Та що мені гордість,
та що мені плач?
Свого ж бо спокою
я раб-наглядач.

Та що мені вічність,
та що мені гнів?
Я серце від болю
сховать не зумів.

Та що мені радість,
та що мені втома?
Без тебе душею
розлізлась саркома.

Та що мені світло,
та що мені тінь?
Ступаю покірно
у мертву глибінь.

Та що мені відчай,
та що сотні слів?
У світлі твоєму
безмовно згорів…

Згорів, щоб збагнути
на самому дні:
ти — просто відлуння.
А світло — в мені.

  Філософські    Людина у футлярі (з подвійним дном)

Людина у футлярі (з подвійним дном)

Він ходить так, щоб світ не сколихнути,
а світ не смів торкнутися його.
І погляд — звіт: нічого не забути,
без слів «чому», без жодного «за що».

Несе футляр — бо краще не горіти,
закон простий: застібнутий піджак.
Безпечніше нічого не хотіти,
ніж ризикнути — й буде щось не так.

Він чемно замикає усі двері,
щоб не впустити хаос у свій дім.
І кожен жест продуманий до міри,
щоб навіть біль здавався не своїм.

Але під першим дном є ще і друге:
там тиша вже не спокій — а затор.
Те, що «не можна», зросло надто туго
і шепче в вухо: «трохи — і повтор…»

Коли весна без дозволу приходить,
футляр ледь чутно тріскає, скрипить.
Він знову правила старі знаходить:
у межах існувати, і не жить.

Боїться світу — та іде у нього.
Це парадокс, знайомий і старий.
Одне дно каже: «будь зручним чужому»,
шепоче друге: «ти іще живий».

24 квітня 2026 р.

  Філософські    Дихання часу

Дихання часу

Ховаються дні у густому тумані,
А ночі заснули в липкій темноті.
Час — тінню повзе у пилу на екрані,
Вилазить із тріщин у старім житті.

Він лізе у сни, де немає світанку,
навчається дихати крізь пустоту.
Години заплутує в зламанім ранку,
у пам’яті краде колишню красу.

І сни починають втрачати кордони,
і ніч на межі загубила себе.
Час входить у тишу, де гаснуть ікони,
він плутає сенс у “колись” і “тепер”.

Слова розчиняються в подихах гілля,
Зникають як дим у холодній імлі.
А світло шукає забуті узбіччя,
Де ранок ще вчиться іти по землі.

І все, що колись називалось — реальність,
розходиться швами у темній воді.
Там кожна хвилина — це просто формальність,
що тихо тримає себе в самоті.

Та у глибині, десь під шаром мовчання,
Він змінює подих, як пульс у пітьмі.
Час вперше торкається власного стану —
він чує, як тиша звучить в темноті.

Він більше не тільки руйнація світу,
не тільки розломи у пам’яті днів.
Час бачить, як весни народжують квіти —
і не розуміє творіння світів.

Він пробує бути у кожному кроці,
у кожному подиху зламаних меж.
І час вже не тінь. Час — це щільна присутність,
що входить неспішно в життя соцмереж.

Для нього секунда — як дотик до себе,
як спроба зібрати розсипаний міст.
Час просто триває — і красти не треба,
як світ, що вже знає початок і зміст.

І тільки тоді, крізь розриви мовчання,
він чує в собі голосний людський слід.
Вже не пустоту — а присутність, єднання,
Не тінь і руйнацію — а живий світ.

І навіть крізь втому, крізь ніч і чекання,
крізь пил на екрані, крізь тріщини днів —
У дні та у сни він шепоче звертання:
“Я є. Я триваю. Я став. Я змінив.”

24 квітня 2026 р.

  Філософські    Юності доріженька барвиста

Юності доріженька барвиста

А доріжка простелилась
Вишиваним рушником,
Де з тобою ми ходили,
Спомин залишивсь обом.

Бо літа, неначе коні
Так нестримно мчали вдаль,
Посріблили наші скроні,
Несли радість і печаль.

Добре бачили й погане,
Прожили й пережили.
Та залишилася пам"ять
Про щасливі тії дні.

А доріженька барвиста
В"ється змійкою у сни,
Юність наша там іскриста
Пахла квітами весни.

2018 р.

  Філософські    РЕІНКАРНАЦІЯ

РЕІНКАРНАЦІЯ

Я знову тут, хоч назва вже не та.
Не те обличчя, та є й інші знаки.
Душа моя — це книга непроста,
Де між рядків живуть старі ознаки.

Я скинув тіло, мов зношений плащ,
Що став затісним на крутих підйомах.
Залишив біль минулого і плач
У гранях часу та його проломах.

Дорога не вертається назад.
Ми йдемо крізь віки, міняєм ролі:
Жебрак — король, то воїн, а то кат.
Заручники «театру» і неволі.

Щоб з чистого листа почати шлях,
Стираємо ми пам’ять, мов малюнок.
Знання, що проростали у життях —
Матерії одвічної дарунок.

Впізнавши погляд крізь тягар років,
Ми стрінемося в іншому вже часі,
Знов поміняємо земний покрів.
Ми —мандрівники в зірковій масі.

16 квітня 2026 р.

  Філософські    РЕІНКАРНАЦІЯ

РЕІНКАРНАЦІЯ

Я знову тут, хоч назва вже не та.
Є зморшки на обличчі — чужі знаки.
Душа моя — це книга непроста,
Де між рядків живуть старі ознаки.

Я скинув тіло, мов зношений плащ,
Що став затісним на крутих підйомах.
Залишив біль минулого і плач
У гранях часу та його проломах.

Дорога не вертається назад.
Ми йдемо крізь віки, міняєм ролі:
Жебрак — король, то воїн, а то кат.
Заручники «театру» і неволі.

Щоб з чистого листа почати шлях,
Стираємо ми пам’ять, мов малюнок.
Знання, що проростали у життях —
Матерії одвічної дарунок.

Впізнавши погляд крізь тягар років,
Ми стрінемося в іншому вже часі,
Знов поміняємо земний покрів.
Ми — вічні мандрівники в зоряній масі.

16 квітня 2026 р.

  Філософські    Кордон

Кордон

Німе над нами висне небо,
Розлита висінь молоком.
І вже нічого нам не треба,
Лиш б'є суворий метроном.

Марніють душі в цій чекальні,
Чорніє вицвіле вікно.
Стоять в юрбі, німий, фатальній,
І дід, і син — усім одно.

Гуде перон, ідуть вагони,
І кожен тисне свій квиток.
Та страж суворий край кордону
Спиняє вільний їхній крок.

Всихають люди на вокзалі,
А поруч — вічність і тепло.
І крізь провалля в сірій залі
Пливе хмаринок молоко.

Там в морі плавають дельфіни,
Зернистий ліс — немов кришталь.
А в небі голуби-перлини
Летять крізь молоко у даль.

Там сива річка світанкова
У лоно моря відплива.
І кожна мить — не випадкова,
Усе для щастя і тепла.

Лиш крок один у ті оселі,
Одне вагання, ледве рух!
Та ми застрягли, мов у скелі,
Серед змарнілих власних скрух.

  Філософські    Паралелі…

Паралелі…

Нічна імла. Воюють зорі.
В крові купаються світи.
Ми вільні — чи в сліпій покорі?
Хто нами править з темноти?

Хто кров у жилах розганяє
І випікає дні вогнем?
Хто наших ран не помічає,
Кидає мерти під мечем?

Хто тче безодні, наче ризи,
Стискає щелепи у скель?
Хто вічність розлива крізь зрізи
Своїх кривавих паралель?

А потім — смуток розстеляє,
П’є чорний біль з людських сердець.
Хто так безжалісно кохає:
Зачне життя — і шле кінець?

Хто не сахається могили,
Зростивши корінь на кістках?
Хто гострить сталь об наші сили
І розтирає все на прах?

Хто погляд не сховає в тіні,
Коли ми йдемо в небуття?
Хто жнива править на руїні,
Збираючи чужі життя?

Хто Ти — за ширмою мовчання?
Для Тебе — пил наш сміх і плач.
Життя — це сон чи покаяння?
Ти — наш Творець чи наш Палач?

[contact-form-7 id="87" title="Formularz 1"]
[contact-form-7 id="87" title="Formularz 1"]