Всміхається кава до мене зухвало
І піниться в турці — мов місця замало.
Будильник рве тишу, собака співає,
А в мене вже дах помаленьку злітає.

І плани десь там копошаться і труться,
Мов біля дверей стоять, мнуться і мнуться:
«Війти? Може, ні? Та хто ж її знає?
Вже ніби проснулась… чи ще почиває?»

Я — зомбі по кухні, а кава стікає,
Тікає, сміється і пісню співає.
Собака тим часом виляє хвостом:
«Смаколика дай! Поки прошу добром!»

А плани на мене вже скоса: «Ну, як?
Сьогодні ти геній чи, може, ніяк?»
А я їм у відповідь: «Тихо, сидіти —
Я ще не прокинулась. Кави попити!»

А сонце лоскоче ще сонні фіранки,
І очі собачі сміються від ранку.
А плани… та що там — нехай визрівають.
Вони ж, як і кава, — самі прибігають.

Коли згасало світло і слова,
А світ згорнувся до німої тиші,
Лиш дві душі — скуйовджена й м’яка,
Співали оду серцю все гучніше.

Навколо — біль, часи без сну і дні…
І боротьба виснажлива із тілом.
Та кіт мурчав: «Ти зможеш, ти в вогні»,
А пес дивився віддано і сміло.

Були часи — не слухалась рука,
Думки снували нескінченні, вперті.
Та в мокрім носі, в ніжності кота,
Прохання чула: «Вирвись з пащі смерті!»

Вони не ставили питань: «Болить?» —
Чекали мовчки, дивлячись у очі.
І я вставала, лиш заради них,
Ламала своє тіло дні і ночі.

Тепер я йду. А поруч — хвіст і ніс,
Моя опора, мої вірні варти.
Цей іспит разом ми пройшли наскрізь.
Заради них… Це було того варто.

26 квітня 2026 р.

Мій вірний друг не скаже слів —
У них немає і потреби.
Я разом з ним рахую дні,
І цього вистачає небу.

Коли в душі холоне світ
І тиша важко тисне груди,
Він ляже поруч і мовчить —
Єдиний, хто мене не судить.

В його очах — потік тепла,
Де я без масок і без стра́ху.
Він знає біль, що проросла,
Не дасть мені вдягти сіть жаху.

І хай він не говорить слів,
Та серцем вдячність відчуває.
Мій пес — мій вірний друг із снів.
Не зрадить він — і я це знаю.

І навіть коли я піду
Туди, де стежка не вертає,
Я вірю: не покине й там —
Бо вірний друг не забуває…

07 квітня 2026 р.