Себе в безодні просто загубила,
Мов камінь, що зірвався із гори.
Коли летіла — не розкрила крила,
Не відрізнила подиху від гри.

Там, угорі, лишилися обличчя,
Якісь слова, події та міста.
А тут — лише холодне потойбіччя
І тиша, наче аркуш, непроста.

Шукаю дотик, підпору чи сошку,
Намацую у темряві межу.
Душа моя — як обгоріла дошка,
Сама собі я стала за чужу.

Ні болю вже, ні гніву, ні розпуки,
Лиш невагомість тягне до глибин.
Я простягаю в порожнечу руки,
Та я у ній — одна. І ти один.

Але десь там, на самому «порозі»,
Де гасне звук і зупинився час,
Я віднайду себе в німій тривозі
І спалахну… Мабуть — в останній раз.

15 травня 2026 р.

Себе в безодні просто загубила,
Мов камінь, що зірвався із гори.
Коли летіла — не розкрила крила,
Не відрізнила подиху від гри.

Там, угорі, лишилися обличчя,
Якісь слова, події та міста.
А тут — лише холодне потойбіччя
І тиша, наче аркуш, непроста.

Шукаю дотик, опору чи сошку,
Намацую у темряві межу.
Душа моя — як обгоріла дошка,
Сама собі я стала за чужу.

Ні болю вже, ні гніву, ні розпуки,
Лиш невагомість тягне до глибин.
Я простягаю в порожнечу руки,
Та я у ній — одна. І ти один.

Але десь там, на самому «порозі»,
Де гасне звук і зупинився час,
Я віднайду себе в німій тривозі
І спалахну… Мабуть — в останній раз.

15 травня 2026 р.

Себе в безодні просто загубила,
Мов камінь, що зірвався із гори.
Коли летіла — не розкрила крила,
Не відрізнила подиху від гри.

Там, угорі, лишилися обличчя,
Якісь слова, події та міста.
А тут — лише холодне потойбіччя
І тиша, наче аркуш, непроста.

Шукаю дотик, опору чи сошку,
Намацую у темряві межу.
Душа моя — як обгоріла дошка,
Сама собі я стала за чужу.

Ні болю вже, ні гніву, ні розпуки,
Лиш невагомість тягне до глибин.
Я простягаю в порожнечу руки,
Та я у ній — одна. І ти один.

Але десь там, на самому «порозі»,
Де гасне звук і зупинився час,
Я віднайду себе в німій тривозі
І спалахну… Можливо — в перший раз.

15 травня 2026 р.

Світ — шахівниця з вицвілих туманів,
Де кожен крок — це виклик висоті.
Ми б’ємо серце об крихкі обмани,
Шукаючи прихисток в пустоті.

Йдемо по лезу, як по рідній хаті.
Годинник стерся — цифри, наче пил.
Лиш тіні на душі, мов темні вади,
І вже немає ні думок, ні сил.

Короткий спалах між «уже» і «ще не».
Буття — як іскра в темряві нічній,
Де кожна хвиля — крижана й шалена,
І тоне розум у глибинах мрій.

Час розсипає попіл на долоні,
Стирає межі між «було» й «колись».
Ми — відблиски на голому камінні,
Що під дощем у вічність розлились.

Та коли дух скидає пута тіла,
І рветься враз остання нитка спроб,
Душа стає безмежно легка й біла,
Минаючи земний тісний окоп.

І там, де обрій б’є об темні днища,
Де дихають руїни давніх веж,
Мені відкрилась істина найвища:
Немає гравітації та меж.

Немає більше страху чи потреби,
Є прірва, що затягує любов.
Я падаю — й водночас лечу в небо.
І чистий простір огортає знов…

09 травня 2026 р.

Не зупиняй душі політ.
Мрій і в реальність мрії втілюй,
Бо так влаштований наш світ,
Що рухають прогрес лиш дії.

Дивак та мрійник – це творці,
Рушійна сила трансформацій.
Для майбуття вони взірці,
Це банк ідей та мотивацій.

Щоб вижити, колись давно,
Взяла людина в руки палку.
Зробила спис, вслід – колесо,
Затим, помудрував, – каталку.

У сьогоденні, до зірок
Ми направляємо ракети.
Колись, прогресом був візок.
Тепер вивчаємо планети.

Не зупиняй душі політ.
Нехай літає, мріє, творить.
Нехай наук гризе граніт,
Шукає істину і спорить. 02 лютого 2026 р.

Не зупиняй душі політ.
Мрій і в реальність мрії втілюй,
Бо так влаштований наш світ,
Що рухають прогрес лиш дії.

Дивак та мрійник – це творці,
Рушійна сила трансформацій.
Для майбуття вони взірці,
Це банк ідей та мотивацій.

Щоб вижити, колись давно,
Взяла людина в руки палку.
Зробила спис, вслід – колесо,
Затим, помудрував, – каталку.

У сьогоденні, до зірок
Ми направляємо ракети.
Колись, прогресом був візок.
Тепер вивчаємо планети.

Не зупиняй душі політ.
Нехай літає, мріє, творить.
Нехай наук гризе граніт,
Шукає істину і спорить. 02 лютого 2026 р.