Я знаю,что поэзия не в моде
Не в моде и сестра ее – душа
Но эти двое,вместе по природе
Идут своей дорогой неспеша
Я догоняю их на переходе
Который подарила мне судьба
И сними,вопреки
Любой погоде, буду идти
И гнуться как верба
Не говорят,к какой
Идем мы цели
Но это всем понятно
И без слов
Чтоб души те
К добру не охладели
В сердцах жила любовь
Как вечный зов!<br>Tana

На сходах, в пітьмі,
тебе згадають не всі.
Криве дзеркало, виправить помилки,
Змінить зовнішність.
Зітре особистість,
Твої очі, втратять колір,
а на шкірі, з'являться ледь помітні,
краплі крові.

Доволі,
Досить
ми занадто кволі,
відчути жагу до життя,
цінний забутий досвід.
Важкий циклічний потяг,
завершити нудьгою день.<br>Коткін Віталій

Зректись від усіх.
В останню мить змінити думку,
і стати вільним.
Черпати сили із недр спаплюжених пісень,
розмовно-мислючих прогулянок з собою.
Мати сили на гарні ранки,
(в останній раз, бачив їх десь о третій)
Ніжні від утоми вечори
(кожен з них такий, я не дивуюсь)
Та бурхливі ночі
(думками не даю собі поснути)

Час від часу мабуть сумно,
Від часу відділяє мене сум,
Над сумом мабуть час силу має.

О, а вже, світає..<br>Коткін Віталій

Від тепер, тримай усе,
Одною рукою,
Права, ліва…
Сенсу більше мабуть у снігу весною.

Немає сенсу вибирати.
Вхопись!
Та роздери до крові,
щоб нігті повилітали,
а пальці стерлись в пил
Залиш!
Свій слід у світі цьому,
більш-менш
менш-більш.
Вибирай!
Чого стоїш?
Потяг піде і тебе залишить,
мабуть
так, краще буде?<br>Коткін Віталій

Раніше я шукав самотність,
Бігав у ночі,
Під кожний камінець дивись,
Ця тендітна спрага,
Віяла довкола.
Але ніяк не міг піймать…
Скільки часу витратив,
Але не жалкував,
У кожній бачив можливість,
Побачити себе..
І бачив, розумів, але приймати я не міг,
Занадто важкий тягар це думати про себе.
А я тягнув,
І витягнув себе.
Знайшов.
Моя самотність поруч,
Я вперше її втримую руками,
Обіймаю,
Ніжно, міцно,
І ні за що не зламаю,
Впродовж всього життя,
Жити буде,
І я нарешті заживу.<br>Коткін Віталій

В один момент,
Миттю хвилина стала,
За секунду,
Безліч літ прожив,
Тебе згадаю навіть після зим,
Про тебе пам'ятають кожна із клітин,
Моє бажання, ближче,
Перетворилось у суцвіть промінь,
Ногами відчуваю землю,
Волосся у моїх руках,
Тебе я знаю безліч,
Але одну я б знав усе життя,
Лише ти кохання моє,
Тільки ти одна із всіх,
В очах, мраком, осідає сила,
Яка б хотіла,
Бути сильнішою за нас…<br>Коткін Віталій

Що шукаєш? Чи може ти просто заблукав?
Та ні, немає що мені шукати,
Нічого не втрачав.
Блукаю..
Так, один блукаю, але я не заблукав.
Дорогу знаю, все що треба є,
Іду вперед, життя, чудово виграє.
Неквапно так, промінням прямо в душу,
Повільно між ребер та легень,
Іде собі по лезами і столам,
-Он там!!
Окрикнув хтось її,
Вказав він шлях.
Виходить що,
Життя саме не знає,
На що тут воно блукає?<br>Коткін Віталій

Наврядчи колись скажу про вічне,
Обіцянку дам, любити звично,
Не скажу на завжди,
Тільки до післязавтра,
А потім знов очима кліпну,
А переді мною стоїть вже інша.

Пита мене:
-"А скільки їх було"
-"Десь шість, чи сім не пам'ятаю"
А в голові тільки цифра "три" лунає,
Чарівна цифра,
Прям число магічне,
Всього навколо "три",
Шляхи, бажання, звички…

-"А я б хотів одну, проте…"
-"Що?"
-"Вибач, думки в голос"
А хто взагалі переді мною?
Посмішка від "неї",
Мовчання теж,
А сміється як он "та",
Балака як "вона",
І бачить, знає, що мене,
Самого, не залишать їх вуста.

У пам'яті моїй,
Бетоном влиті,
Зашиті вусмерть під нігтями в обличчі,
Забув би й завтра і сьогодні міг,
Ще трошки…
Біль знову переміг…<br>Коткін Віталій

Чи можно кохати людину, всю?
Чи тільки окремими шматками.
А що, якщо є найулюбленіша частинка неї?

Егоїзмом стануть, важливішії слова.

Обличчям вираженні емоції,
Найсмачнішею брехнею.

А почуття всередині,
Під забороною.

Не казати, не думати, не відчувати,
Три заборони і ваша любов буде…
Вічна.<br>Коткін Віталій

Ці пом'яті люди з плямами на одежі,
Ґвалтливо дивляться в очі,
Перебирають смаками в людях,
У вині, ціни на психотерапевтів,
А за катів,
Абьюзивні минулі відносини,
В наявності лише нескінченні вуха слухачів,
Що чують й думають,
"Погано, але ж в мене гірше…
Мене їм не зрозуміти,
Мої плями більші,
А складки під словами куди глибші,
За їх непорозумілі,
Ледве помітні,
Вм'ятини в чолі"

Ти б і сам собі допоміг,
Бо можеш,
А хочеш?…
"А що треба для цього?"
Розбите обличчя,
Знівечені до манікюру і кремів руки,
В сотий раз перефарбоване волосся,
І звісно вуха..
Вуха що почують,
"Врятуйте, благаю,
Допоможіть"

Я ледве чув, ці слова від когось,
Тільки в фільмах про кар'єрний ріст,
Там скажуть:
"За допомогою звертайтесь до лікарів"
Їх питайте про травми й біль
Про тяжку недолю,
А нам скажіть,
Чи варто жити у скрутні часи,
Чи легче буде просто вмерти,
Переродившись у ві сні.<br>Коткін Віталій