Хейтер, що кобзаря ганить,
З забуттям історії йде в бій.
І вірші наші старі ламає,
Як хмари з темряви бій.

Та є любов в душі палає,
До книг, що світлом серце крають.
Сучасне слово, новий день,
Привітно нам розкаже десь.

І пристрасті у них багато,
Живуть і б'ються в кожнім ритмі.
Вони для нас, мов сонце – свято,
Відкрите у новім житі.

Кобзар – це наша спадщина,
Не можна так його забути.
Але і нове має значення,
Усім нам треба це збагнути.

Бо література, як ріка,
Тече крізь час, міняє русло.
Любіть сучасне, але й кобзаря,
Бо все це наше спільне русло.<br>Тьмяний Багнет

Порцелянові очі, холодний блиск,
У них немає тіні, немає сліз.
На вулиці ніч, місто спить у сні,
Таксі промайнуло, зникло в імлі.

Слово "любов" мовлене тихо в таксі,
Здається, що світ може зараз зійти.
Сигарета тліє в тремтячій руці,
Дим малює примари в сутінках нічних.

Таємниці ночі, їх більше нема,
Порцелянові очі пам’ятають слова.
Між димом і світлом, у вогні сигарет,
Зникає кохання, наче тінь, наче ніч.

Таксі у далечінь, знову ніч, знову шлях,
Слово "любов" у диму, у снах.
Порцелянові очі закриваються знов,
Залишається тільки крик і імла.<br>Тьмяний Багнет

Ніч, туман, і хвиль тихе шепотіння,
Каліпсо пливе, мов тінь у сновидінні.
Зірки тьмяніють, на небі дим сідає,
Доля корабля з сумом споглядає.

Віль тримає лист, любовний, ніжний,
Сигарета тліє, погляд його грізний.
"Гурлі, люба моя," — пише він останні рядки,
"Моя любов до тебе — як хвилі ці швидкі.

Відправлю ці слова з останнім нашим криком,
Морськії боги стануть свідками лиха.
Ти знай, моя кохана, в серці моєму місце
Завжди буде для тебе, і ти там лідер.

Якщо загине Каліпсо у хвилях океану,
Знай, що твоє ім’я я шепотів до краю.
Любов моя — як шторм, безмежна і сильна,
Моя душа з тобою, як ніч буде темна."

Хвиля здійнялась, потопивши палубу та мачти,
Корабель зник у водах, з моряками наче.
Від листа любовного лишилась тільки тінь,
Але Гурлі відчула — Віль завжди поруч з нею, як ніч.<br>Тьмяний Багнет

Розстріляне Відродження — тиша і біль,
Зламані крила у світлих думок,
Заручники волі у вічний неволі,
Пісня обірвана, мов річка без берегів.

Тіні поетів у нічній імлі,
Звірство й тиранія забрали життя.
Відродження, що вмерло на зламі століть,
Залишило спогад про вільне буття.<br>Тьмяний Багнет

Розстріляне Відродження — тиша і біль,
Зламані крила у світлих думок,
Заручники волі у вічний неволі,
Пісня обірвана, мов річка без берегів.

Тіні поетів у нічній імлі,
Звірство й тиранія забрали життя.
Відродження, що вмерло на зламі століть,
Залишило спогад про вільне буття.<br>Тьмяний Багнет

Твої зелені-сірі очі,
Наче таємниці ночі.
В них місяць сріблом відблискує,
І ліс в долонях тихо шепоче.

Сигарета в пальцях тліє,
Дим спіралями летить.
Ніч свою історію розкриє,
Від тебе серце в грудях стукотить.

Ліс густий, мов мрії тіні,
Зорі крізь гілля проступають.
В тиші темних ночей синіх
Очі твої душу зцілюють.

Місяць в небі сяйво ллє,
Наче поцілунок зірки.
В твоїх очах душа цвіте,
Ніч і ліс – наші світи.

Сигаретний дим повільно тане,
Сни мовчазні розплітає.
Тільки серце ще не стане,
Бо любов до тебе мене тримає.<br>Тьмяний Багнет

На човні він стояв, сумний моряк,
Завжди в очах туга та смуток чак.
Та в останній мить, коли море лютувало,
Він заспівав пісню, що серце розтануло.

Про вельветові айстри він співав з вогнем,
Про світлі дні і те, що пройшло навколем.
Його голос линув серед хвиль глибоких,
Неначе мить забута, чарівна й світла.<br>Тьмяний Багнет

На водах широких плещуться моряки,
Серця відважні, душі вольні, як вітер.
Шляхи їхні прокладають через стихії,
Під покровом небес і в омиваючих хвилях.

У глибині океану спить корабель,
Та пам'ять про нього не втрачена в нас.
Його мандрівний шлях затоплений таємницею,
Він легендами живе, в душах моряків.

Вітри шепчуть його ім'я в ночах без краю,
І хвилі розповідають про його долю.
Та моряки вірять: на дні океану
Корабель спить, чекаючи на свою пору.

Хай зірки на небі освітять їхні шляхи,
І хвилі піднесуть до нових пригод.
Моряки – вічні стрільці за мандрівною зіркою,
Що зводить їх з кораблів на далекі береги<br>Тьмяний Багнет

У стихах світу він був моряком вільним,
Серце його – океан широкий, без меж.
Але писав він вірші, мов муза милостива,
І в них знаходив втіху, смуток і радість.

На кораблі він мандрував, мов поет-моряк,
Повний мрій і прагнень, мандрував на вдачу.
Але одного дня, стихія зірвала дзвін,
І корабель його в пучині затонув.

Але слова його, мов море нескінченне,
Залишилися живими, не знесені часом.
Його поезії линуть, мов хвилі вічності,
Пам'ять про моряка-поета збережеться віками.<br>Тьмяний Багнет

Найбільший гріх — зневіра для кохання,
Чи неповага та знущання,
Крадіжка й кровопролиття,
Що забирає у людей життя.

Можливо, це зневага чи спокуса?
Ми грішні всі після Ісуса.
Немає серед нас святих,
Тож голос Бога нам затих.

Усі ми будемо у пеклі,
Хоч все життя провів у церкві.
Та все одно несеш з собою гріх,
Бо десь не там лунав твій сміх.

Можливо, щось збрехав чи приховав,
І через це у яму пекла впав.
Коли йшов дорогою з хрестом,
Не зміг боротися із злом.

Невже життя — це лиш покута?
Гріхи у повсякденні — мов отрута?
І кожен біль, і кожен страх —
Лиш крок до світла у сльозах.

Чи вічно мусимо ми каятись, тремтіти,
Свої провини знову всі терпіти?
Чи є надія у бутті
На краще завтра в забутті?

Ми падаєм, щоб знову встати,
Щоб вчитися та відчувати.
Бо не дарма Господь терпів —
Любов нас кличе з-під гріхів.

Та, може, гріх — це лиш урок,
Щоб ми знайшли його стежок,
Щоб, падаючи в мить сумну,
Ми більш не падали в пітьму.

Він бачить рани на душі
І плаче з ними в темноті,
Щоб в боротьбі з гріхами ми
Знайшли його любов крізь сни.

Можливо, десь існує шлях,
Що змінить біль і знищить страх,
Де світло з темряви веде,
Де Бог прощає нам усе.<br>viadin