Похмурим дощем проливним
Намочив мене всю так нещадно
Одна за одною стікали вони
Холодні краплини, болючі занадто
До шкіри противні брехливо прилипли
Кришталеві, нагадують знову невпинно
Як правда безжально в сідомість проникла
Обман за любов'ю ховав ти невинно
Мене розтоптав
Сам незнаючи як
Напевно цього ти чекав?
Не знала, що вдариш ти глибоко так
Й не бачила ікла підступні твої
Ховали їх губи гарячі чуттєві
Думок в голові лиш рої
Висить кожна з них на натянутім нерві
Липучі й тягучі, та кожна із них
Глобально всого лиш одна з прохідних

<br>……

Час то пісок,
хоч як його в руках втримай.
Він вислизає повсякчас,
падає, втікає…
І час як глину ти ліпи,
поки дається з під руки.
Як молодість дає газу,
як виріс то живи життя,
а як свое візьмуть літа,
так молодь будеш научати.
Хоч як ми час не берегли,
не вистачить його усім.
І не буває мудреців,
що у мреців не ізвелись.
Час – то суддя, що всіх розсудить,
і правду знайде, і причини,
хоч як би горісно не було,
усі ми час від часу будем, як теї старці-мудреці:
Жадоба верх тоді бере,
й до сонця руки простягає.
Так і врождаються творці,
що в часі ймення зоставляють.
Тож братці кріпко пам'ятайте,
Собі на носі зарубайте:
час – то не іграшка й не жарт,
і не вернути стрілку всп'ять,
його бездумно не втрачайте –
і інших цьому научайте.<br>Сильвестр Кривенко

Кожен може бути сильним,
сумління й праці діло це.
Хто приручив ту дику силу,
хто узди звіра цього взяв –
Ти пам'ятай що був слабким,
не смій чужому посягати:
на волю, придане та розум.
Бо сила то лиш інструмент,
над котрим властвує людина.
Коли ж нема своєї волі,
то сила буде лиш врідить.
Вона верховенства не дасть,
а лиш укріпить ваше тіло,
І вибирає кожен сам,
Що сим достатком досягти.<br>Сильвестр Кривенко

Як сходить вранішня зоря,
Так просинаюсь тихо я.
І мутно, майже невловимо,
Я бачу сенс свого життя.
У голові туман бува,
Бува що сонце світить гоже,
Бува що дощик думи кропить.
І бачу істину одну – ту саму, майже невловиму,
що по стежині дум і мрій,
В туман зійшла і не вернулась.
Примадонна розуму мого,
Красу її не описати,
Голос її не відтворити,
Сама Вона – як тінь моя.
І поки попелом не стану –
Вона мій світоч в темнім світі,
Вона мій якір в морі буйнім,
Вона мій птах у синім небі,
Вона мій поводир по світу,
веде без страху, без жалю….<br>Сильвестр Кривенко

Оповили мене думи,
мов терну лози.
Задушити мене можуть,
як не зірву корінь.
Гордість за діло мое,
а з нею й жалю море.
Любов до діла мого,
а з нею й невдач отрута.
Прозріння у ділі моему,
а з ним й дурість безбожна.
Оповили мене думи,
мов терну лози,
не побачу свободи,
В вік той терен не трону…<br>Сильвестр Кривенко

Біжить струмок,
біжить стрімко,
журчить гучно,
собою камінь точить.
Живе людина,
росте швидко,
вчиться добре,
свою гідність має.
Збираються люди,
розвивають общини,
свою націю мають,
за свободу рвуть кайдани!<br>Сильвестр Кривенко

У вік людяності й правди,
коли забули про кайдани.
Іще той страх в душі сидить,
що був колись у давнину,
Нам засторогою й табу.
Ті старці по землі ходили,
усім билини розповіли,
мов у лісах тіней пітьма,
язичних звірів спомина.
Мов дух морозний злий як чорт,
та накликає хуртелицю,
щоб заграбастати дівицю,
котру жертовно в ліс вели.
Мов в полі у обідню пору,
так сонце сильно пригріва,
Що жниварям неторопливим,
Полудинець боятись слід.
Мов десь на грані сну і яві,
Сидить Баюн й оповідає,
коли тебе заколисає,
то душу забере твою,
як перед заклинанням встоїш,
то рани всі твої загоїть.
Такі билини вже забуті,
В старої віри надрах скуті,
То все – казки та балачки,
легенди, та старі билини.
Та хто нам скаже зараз сміло –
Що не було у лісі тіней?<br>Сильвестр Кривенко

Зранку дорогою іду,
світанок стрітити хочу,
а як спущусь в низовину,
ні сонця, ні вуглів життя,
лиш мертва тиша й імгла,
стоїть непроглядною стіною.
І тільки-но ступив у неї,
як тіні ходором пішли,
виросли і потемніли,
мов не світанок вже, а ніч.
Із темних закутків мене,
повиривалися жахіття,
Імглу заполонили наскрізь.
Та образи хоч і жахливі,
вперед іще тримаю курс,
Тіні погладшали й спинились,
Імглу я обминути зміг,
побачив світоносний ранок,
як сонце сходом ворожить.
І не єдиний я такий,
хто йде через імглу до сонця,
у всіх імгла, різниться у деталях,
у кожного вона в душі своя.<br>Сильвестр Кривенко

Безумці бродять по землі,
поміж людей живуть неспішно.
Деяких геніями кличуть,
хтось нелюдем нарічений,
Безумство й Геній –
однієї, сторони, медалі,
кожен хто на геній посягає,
в собі безумця обуздає.
Бо то є особливість їхня –
сильна, виразна сторона.
Хоч складно їм храм розуму відкрити,
тому в стінах, геній їхній не розкритий.<br>Сильвестр Кривенко

Настане час, і буде все в останнє…
Останній погляд, зустріч, біль…
Останній танець, і любов остання,
Останній із численних днів.

Останнє сонечко на небі,
Останнє не для всіх, лише для тебе.
У всьому в світі є кінець,
Кінець закоханих сердець.
<br>Вишемірська