Ой обстріляли нас мамо обстріляли
Ніжечки і рученьки вже повставали
Та ще на хвилинку Бог життя дає
Ідемо вперед бо надія є

В мріях весна квітуча розквітає
Сила в нас є нас Бог тримає
Тільки він може все це зупинити
Вірити треба і далі жити
<br>Іван

Приходить війна на поріг вже до тебе
І зовсім стає тобі пам'ять не треба …
Стоїш перед полицею в шафі й рахуєш,
Що з цього візьмеш, а що залишаєш?
Дивишся на старі фотоальбоми, на книги, на речі
На пам'ятні моменти і розумієш вони недоречні…
Живі б і здорові були рідні люди
А інше – вже якось хай буде…
Момент розуміння , що назад не повернеш
У мирні дні, на обійстя батьківське
Серце рве від розпуки і болю
Наче воно залишається кров'ю…
Сльози лиш тихо стікають з повік….
Місця залишаєш, де жив ти свій вік…
Боляче, наче вдихаєш ти кригу,
Зовсім не весело, життя ж бо не книга…
Книга казок, що в дитинстві читаєш,
Том за томом в запій ти ковтаєш….
Казка ця поки з сумним сюжетом
Та Надія ще є її не стравиш багнетом…
Серце болить і руки тремтять
Та треба дітей наших порятувать.
Рятуєш, майбутнє з останньої сили
Не хочеш, щоб їх життя занапастили…
Але у моменті перед шафой стоїш
І зі сльозами майбутнє кроїш….
28.11.2025р. <br>Брезіцька Ольга

Ой просила мене мати
Як я буду сивіддавати
Щоб молим з нею поділилась
З того чужа аж напилась

Стою я з милим під сосною
Прийшла мама ще й з кумою
Милого почали обдивлясь
Кума також хоче з ним кохатись

Тут ще моя тітка прилетіла
Також захотіла того діла
Сосна аж переляку на них упала
Щоб вони милого не за**али

<br>Іван

Заходьте на каву, а може й на чай
Відвертою буде розмова нехай…
Про те що бентежить та душу ятрить
Побудьте собою, одну хоча б мить…
Бо в мареві днів і буремних подій
Як часто ти бути зрозумітим хотів?
Щоб почули тебе і побачили суть,
А не лиш обмовляли, не знаючи путь.
Бо легше за все вигадати химеру
Чи заздрити вдачі чужій поза межи…
Хочеться бути беззбройним із кимось,
Щоб зрозумів і почув бодай хтось….
Не вдарив у спину, а поруч лиш був,
І не використав проти тебе, що чув…
Важливо для всіх нас лишатись собою
Особливо, коли живеш на полі – для бою…
Бо зранку шахеди, вночі вже ракети,
А можуть послати і з неба касети…
Повітряні будуть нехай поцілунки,
А не тривоги і так безрахунку…
По колу йдуть дні і міняються ночі,
На світ споглядають невиспані очі….
Життя ж бо триває для нас між тривог
Поки йде війна і бій веде наш ворог…
Забудь вже про межі та будь лиш собою
Заходь на чай не залишайсь самотою…

24.11.2025 р<br>Брезіцька Ольга

Як добре, що на світі друзі є,
Які мене з півслова розуміють,
Душа з якими квітне та живе,
Які завжди любов‘ю обігріють!

Вони не просто так прийшли в життя
І не дарма у ньому опинились,
Вони неначе дар із небуття
Для того, що б надії всі здійснились!

Без друзів не буває майбуття,
Без них у серці сумніви панують,
Вони скрізь біль та сльози каяття
У Всесвіті безмежному існують!

<br>Вікторіус Пат.

Чорна хмара надімною
Кум милується козою
Вчора він її зробив
До тепер вівцю шмалив

Шмалив та смолою поливав
Бо він це дуже полюбляв
Вийшли бомби не прості
Вийшли бомби смоливі

Багато ворога спалили
Та ще більше настрашили
Бо смола то не проста
В НЛО куплена вона
<br>Іван

Ішла я й споглядала Осінь…
У різнобарв'ї златокосім,
Повз ліс і дім чужий, затишний…
Я дякую тобі за все Всевишній!
Дивилася на барви неба,
А подумки крутила в голові
Усе що ще зробити треба…
Хотіла мить спинити споглядання,
Та знаю, що неможливе моє бажання…
Заходить сонце, догоряє день,
Дим з димарів затягує імлою…
Скільки всього я бачу перед собою….
Картину міг би змалювать митець,
А ти просто уяви собі, читець.
Осінній ліс по-своєму прекрасний,
І відгомін села у мареві красний…
Блукають люди занурені проблеми,
Їм зовсім недоречні ці мої дилеми…
А я іду й спинитися не хочу,
Милуючись усім, що бачать мої очі…
Хотіла б змалювати цей пейзаж
От це був би прекрасний пасаж…
Та не тримають мої руки пензля,
А фото не покаже красу чудоземелля…
Дерева голими подекуди стоять,
Листочки під ногами так тихо шелестять…
Холодним відчувається повітря
Вже дихання Зими відчувається помітно .
Зміна сезонів йде її не зупинить,
Та все ж чарівна ця осіння мить.
14.11.2025 р
<br>Брезіцька Ольга

Дорослі дівчатка справляються самі,
Встаючи з колін, зализують рани.
Щодня у гонитві за завтрашнім днем.
Та день цей сьогодні, живіть же і нім, Мем.
Так хочеться часом на ручки до мами
І знов ти в дитинстві, здоровий – безранний…
І літо здається тобі безкінечним,
А друзі на вулиці… Люди всі ґречні…
Здавалось в дитинстві, що зрушиш ти гори,
А зараз стараєшся виплить в просторі,
Кидає, мов тріску в віруючим морі.
Де пристань твоя? Де маяк у видноколі?
Опору шукаєш, скидаєшся долу,
А серце все просить злетіти на гору…
Є нові враження, щире кохання,
А ще робота зрання до смеркання…
Нема допомоги, борися як вийде,
Ти – дівчина, жінка, дружина і мама,
А значить ще більше борися, незламна..
Бо є ради кого , розправлять крила,
Могла б, всіх коханих ними закрила…
Та сили, на жаль, не безкінечні,
Значить у чергу ставай чимдуж безперечно…
До себе самої записуйся ти,
Щоб душу і серце свої вберегти …
Бо часу в добі на все не вистачає,
Хай робота на тебе трохи зачекає…
Бо ти – для себе найгірший тиран
Повір мені, люба, це не самообман.
14.11.2025

<br>Брезіцька Ольга

Як добре, що на світі друзі є,
Які мене з півслова розуміють,
Душа з якими квітне та живе,
Які завжди любов‘ю обігріють!

Вони не просто так прийшли в життя
І не дарма у ньому опинились,
Вони неначе дар із небуття
Для того, що б надії всі здійснились!

Без друзів не буває майбуття,
Без них у серці сумніви панують,
Вони скрізь біль та сльози каяття
У Всесвіті безмежному існують!

<br>Вікторіус Пат.

В пожежі війни догорали уламки…
Будинку, що цілим був іще спозаранку…
Поранені діти, розбиті машини,
Тіла, що ганчір'ям якимось прикриті…
Ще вчора жили й планували родини,
Мама співала колискову маленькому сину,
Любили і мріяли, просто жили,
Але хтось порішав, що там військові тили.
Сиділи та радились московські чини
І кращих ідей не зайшло їм в уми…
Прокляття війни над нами висить
Життя обріватися може у мить…
Та жити нам треба, любить як ніколи,
Проводить дітей до садочка, до школи,
Стрічати світанки, співати пісень,
Сповнювати вірою кожен прожитий день…
Іти працювати, наш світ берегти
Щоранку, щоночі пам'ятати за тих,
Хто робить для нас все можливе в цей час,
Щоб не полишали нас світло і газ,
І щоб працювали лікарні, садки,
Щоб знову стрічались на вокзалах "Я" й "Ти"…
Щоб дихати й мріяти діти могли,
І волонтерити попри крадіжки в тили…
Допомагати тим, хто любить та жде.
Тим хто очікуванням часом живе,
Для кого у році є лиш місяць чи два,
А все інше робота та пам'ять , яка ожива…
Молитися, вірити й творити дива,
Це все дяка тим, хто за нас віддава –
І мрії ,і тіло, й родинне тепло
Те все – заради чого серце в грудях пекло…
Ми дякуєм Богу та ЗСУ!
Що зберігають все , чим нині живу
Вони зберігають нам душі й тіла
І все що війна відібрать не змогла….
13.11.2025<br>Брезіцька Ольга