Зустрілися в душі дві сторони
На роздоріжжі змученої ночі.
В очах одної — тиха таїна,
В очах другої — спалахи пророчі.

Одна прийшла у сукні із зірок,
Принесла спокій і туман безшумний.
А інша з темряви зробила крок,
Де б'ється біль пекучий і безумний.

«Навіщо ти руйнуєш мій спокій?» —
Спитало Світло, стримавши дихання.
«Я тінь твоя, озвався голос твій, —
Твоє зворотне, зранене зізнання.

Без мене ти б не знала, де межа,
І як яскраво вмієш ти горіти.
Коли дме вітер і січе зима,
Тоді ти вчишся берегти і гріти».

Вони стояли. Опір затихав.
Дві сили, що тримають купол неба.
І кожен з них усе про іншу знав.
Збагнули: бути поруч — це потреба.

І розчинилися в досвітній млі,
Вплелись в одне людське гаряче серце…
Відтоді так і ходять по землі —
Де світло є, там і пітьма ведеться.

07 червня 2026 р.

Ми часто відчуваємо страх змін
І бігаємо хом’ячком по колу,
Будуємо навколо безліч стін
І у знемозі падаємо долу.

Боїмося зробити перший крок,
Залишити назавжди зону тиші,
Ховаємось і не вчимо урок,
Мов перелякані у клітці миші.

Але життя — це рух, це вічний біг,
Це океан подій і нових вражень,
І той, хто подолати страх свій зміг,
Сягне найвищих і крутих досягнень.

Розсипляться і стіни й ланцюги,
І коло, що тримає у полоні.
Відкриються далекі береги,
Схопивши долю у свої долоні.

05 червня 2026 р.

Народила Русь-країна сина не для щастя,
Наробила та дитина горя та нещастя.
Був він шостим князем в роді, спадку не зосталось,
Назбирав собі дружину — й на північ подався.

Жив на півночі, у краї, з половцями знався,
Та на стіл батьківський сісти все ж він сподівався.
Не давали спокою жадібність та злоба,
А дружина половчанка — йому до вподоби.

Не давала спокою заздрісна причина,
Князь на Київський похід назбирав дружину.
Запалали навкруги села та містечка,
Запалили кипчаки родинне гніздечко.

То навіщо, князю руський, палиш свою неньку?
Невже мало там тобі суздальської земельки?
Народила мати-Русь шостого зродину,
Наробив той шостий син лиха на Вкраїні.

Жадібність його вела, злість була завзяттям,
Руки довгі принесли на весь рід прокляття.
Відчинив він браму в пекло тим своїм закляттям,
Бо дорожчим за своїх стало дике браття.

До тепер ще Україна спонукає долю,
Бо приніс той шостий князь у краї недолю.
Бо буває і таке, що своєму роду,
Принесе рідна дитина найбільшу шкоду.
26.05.2026

Ми ходимо по гранях кришталю:
З одного боку — пустка гостра й гола,
А з іншого — у золотім пилу
Танцюють міражі в обіймах кола.

Схрестились леза у густій імлі,
І рвуть свідомість у шаленім танці.
Два ворога, дослідники душі —
Емоцій та німої тиші бранці.

Там, гола Правда світить як рентген,
Зриває маски, розкриває рани.
Вона жалю не знає і замін,
Пронизує до серця крізь тумани.

Ілюзія ж — медова і сліпа,
Дарує світ, якого серцем прагнеш.
У неї тепла і легка рука,
Яка погладжує, коли застрягнеш.

Допоки день не спалить ліхтарі,
І замок із піску не змиє хвиля,
Ми горимо у цій нестримній грі,
Де правди — крок, обманів — ціла миля.

Ілюзія — удар із-за спини,
У мозок цілить тихо й без упину.
Броня її — із золота й вини,
Дарує підсолоджену руїну.

І за щитом із вигаданих слів
Малює лише мрій крихкі кордони.
У неї армія із мрій і снів,
Що прагнуть захопити в серці трони.

А Правда йде вперед і напролом,
Без обладунків, з поглядом холодним.
Вона січе залізом і крилом,
І робить серце вільним і голодним.

Удар від Правди — опік назавжди,
Він спалює мости, лишає кроки.
Ілюзія ж — це втеча від грози,
Примарні заколисує потоки.

У тінях мрій і лез тверезих слів,
Цей бій триває в кожному диханні,
В нім Правда вириває з марних снів.
Ілюзія ж навіює чекання.
03 червня 2026 р.

Не ми обираєм час,
Час обирає нас.
Коли нам в світ прийти,
Коли нам з нього піти.

Не ми обираєм час,
Коли він потребує нас.
Коли нам в нього ввійти,
Себе щоб віднайти.

Коли життя бере,
Більше, ніж дає.
І вибір твій в тобі,
Де ти у боротьбі.

Події твого життя,
Як мапа для набуття,
І тільки воля твоя,
Веде до майбуття.

Кожен живе у свій час,
У кожного є свій шанс,
Як саме шлях пройти,
Щастя своє знайти.

Не ми обираєм час,
Час обирає нас.
21.05.2026

Бюрократія, хабар, корупція…
Та ми не так назвали оце все.
Повчитись треба нам у «демократії»,
Що «сталу аристократію» несе.
Корупцію назвіть лобізмом,
Хабар ви внеском назовіть,
А бюрократія хай буде транспарентність,
Її як не крути — вона мовчить.
А ще угода є у нас зі слідством,
Якщо вас за руку вже спіймали.
То мабуть мало їм ви дали,
Про це шкодуєте тепер надалі.
Чи може десь когось «нагріли»
Та сидите зараз у «милі»,
Захекавшись чекаєте на себе,
То хто ж до вас зараз прийде.
Або погляньте ви на Схід,
Там в них живе здавна бакшиш.
Якщо немаєш ти бакшиш,
Отримаєш в житті ти шиш.
І ось несеш ти той бакшиш
Сатрапу, в суд, або купцю,
Імаму, старому султану,
Якомусь молодому хану.
Життя тече, закон живе
Століттями у цьому краю.
І по закону все те, як годиться,
З арику всякому дають напитися.
Бо гроші люблять тишу,
А ви про них все кричите,
Від галасу гроші тікають,
І у кишенях у вас завжди пусте.
Змініть ви назви всі потрібними словами,
І зразу легше буде вам, побачите ви самі.
Не будуть тикати вас цим хабарем зловісним,
І буде «краще» нам всім жити у своїй Вітчизні.
А ви кого тут мали на увазі?
Усіх? Ой, боюсь загального я сказу.
Та не лякайтесь ви панове,
Для нас усіх це все не нове.
20.05.2026

У цьому світі кожен стук і крок —
Уламок лиш божественного плану.
Кувалдою на ньому час б’є строк,
І зашиває нитками тумани.

Ніщо не зникне в темряві століть:
Ні випадкова зустріч, ні розлука,
Ні дерево, що в парку шелестить,
Ні тиха радість, ні пекуча мука.

Небесний писар зважив на вагах
Усе: і кожну дію, і мовчання,
І записав ріст ниви на вітрах,
І тінь, яка лягла на запитання.

Ми — тільки знаки, що несе сувій,
Написані задовго до життя.
Але допоки серце ще щемить —
Читаємо і пишемо буття.

30 травня 2026 р.

Живемо в заручниках чужої волі,
Війна ламає людські долі.
У владі слуги та клеврети —
Взяли цей світ в щільні лабети.

Життя знецінене одним указом,
По світу розповзається проказа.
І запалав наш світ з дурної волі,
І попіл сиплеться з небес поволі.

І розумієш ти, що сенс — не речі,
Що мозок твій шукає втечі.
Знецінені слова, що говорили,
Знецінене життя, що так любили.

Лиш голос рідний чути хочеш:
Вдень, ввечері та серед ночі.
Ти просто прагнеш далі жити,
І кожну мить життя цінити.

Де буду завтра — я і сам не знаю,
Та сподівань в собі не полишаю.
Не марно сказано в Святому Слові,
Про заповіді віри та любові.
25.04.2026

Думки як звалище життя,
Шукаю в ньому золоті краплинки.
Я знаю — то є сенс буття,
Його шукати буду без зупинки.

А якщо ні — навіщо все воно?
Оте життя, мов сіре існування.
Мине — не зрозумієш ти того,
Чи справді жив, чи бачив ти світання?

Життя горить, як смолоскип в ночі,
Коли є ціль, любов і сподівання.
Або десь тліє, тихо в забутті,
Не знаючи про власне існування.

Я віднайду краплинку у житті,
Той діамант, за яки́й варто битись.
Я прокладу дорогу у пітьмі,
І зроблю все, щоб не помилитись.

Той сенс життя, шукаю я,
Знайду його у русі, у дорозі,
Для цього розгребу сміття,
І та краплинка буде у нагоді.
02.04.2026 Роздуми

Думки лізуть, мов таргани
Із голови моєї,
Спритність потрібна, щоб не втекли —
Щоб не бігти за нею!

Тільки відволікся чи забарився —
Думка вже зовсім не та.
Глянеш на них — одні таргани,
І в голові — суєта.

Усамітнився, шуму позбувся,
Здалось — настала пора
Складати фрази, строфи писати,
Та знову нова біда.

Ховаються спритні, сидять у засідці,
Вуса одні лиш стирчать…
Не знаєш, куди ж це поділись вони,
Чому таргани мовчать?

Потрібен нам спалах, життя потік,
Як тарганам — те світло!
Він розіб’є темряву й морок,
Дасть для забігу поштовх.

Думку дістану із суєти,
З глибин голови моєї.
Я тарганів вишикую в стрій —
Хай стануть моєю стрілою!

Із метушні, із темноти
Я заповню аркуш свій:
В фрази складу, строфу напишу —
І готовий віршик мій.

Але один… найхитріший з усіх —
Під стіл забіг, причаївся.
Він почекає, поки я сплю,
Щоб завтра знов я з’явився.
31.03.2026