Простір згортається в нитку сувору,
Гусне час срібною ртуттю на склі.
Ми не здіймаємо голови вгору —
Коренем вгризлися в скиби землі.

Пам'ять, мов сито для білого шуму,
З часом холоне й твердіє, мов лід:
Хтось випікає із відчаю думу,
Хтось замуровує в щілинах світ.

Іскра не падає зверху, мов зорі —
Переплавляється в надрах душі.
І у рутині та у непокорі
Губимо, згодом знаходим ключі.

Оремо морок і сіємо тишу,
Тихим зерном, що зросло серед бід.
Хтось нашу сповідь у небі колише
Як незатертий сузір’ями слід.

09 вересня 2026 р.

Я складаюсь з архіпелага подій,
З точок земних, із часу й матерії.
Моя свідомість — коробчастий змій,
Десь там, в повітрі, будує імперії.

Без королів, палаців та слуг,
В ній нема класів, нема ієрархії.
Зверхність й гординя — тут певний недуг,
Жителі всі — то окремі монархії.

Й кожен керує лиш своїм життям,
А доброта — найдорожча валюта.
Тілом — в трамваї, думками — вже там…
Шкода, свідомість до плоті прикута.

Чи є у Вічності мета?
Чи це лиш плин серед віків,
де час розпахує врата
у тишу згублених світів?

Вона не квапить, не зове,
не ставить знаків «стій» чи «йди»,
у тиші річкою пливе
і розмиває всі сліди.

Ми важимо свої шляхи
від «що було» і до «тепер»,
Нам Вічність кидає рядки
із комами, мов режисер.

Напевне, є у неї ціль,
і фініш є, і вороття —
у ній живе не лише біль
зотлілого в віках життя.

А втім… віддавши борг меті,
ми в ній себе колись знайдем.
Вона не тільки в далині —
Всередині нас теж живе.

07 вересня 2026 р.

Чи є у Вічності мета?
Чи це лиш плин серед віків,
де час розпахує врата
у тишу згублених світів?

Вона не квапить, не зове,
не ставить знаків «стій» чи «йди»,
у тиші річкою пливе
і розмиває всі сліди.

Ми важимо свої шляхи
від «що було» і до «тепер»,
Нам Вічність кидає рядки
із комами, мов режисер.

Напевне, є у неї ціль,
і фініш є, і вороття —
у ній живе не лише біль
зотлілого в віках життя.

А втім… віддавши борг меті,
ми в ній себе колись знайдем.
Вона — не тільки в далині,
а й всередині нас живе.

07 вересня 2026 р.

Де та ціна подібного блюзнірства?
Де та межа людської сліпоти?
Обурюємось ми на концтабори,
Та в кліткопарки звіра здатні завезти.

Будуєм тюрми людям і тваринам,
То хто ж тварина звірячої подоби?
І там, і там життя стає млином,
І це створіння комусь то до вподоби.

І насолоджуємось творінням Сатани,
Бо клітки ці завжди для всіх однакові.
Вам кусень хліба кинуть для їди,
Щоб ви сиділи й голосно не плакали.

В чому різниця для вільної душі?
Всі народились, щоб жити на волі!
Чому вирішуєш, де місце бути їм?
Хто нищити дав право чужі долі?

І те, і те — лише огидні табори,
І там, і там страждають всі створіння.
Вінець природи збудував свої клітки,
Щоб з п’єдесталу бачити своє падіння.
02.08.2026

Любов – біда й велика ласка,
Яку опікує планета.
В її торбинці ця закваска –
Гримучий мікс біди і ласки –
Потай породжує поетів.

Поезія плекає мрії,
Але віщує про халепи,
Про довгі і нудні події,
В яких химерами гибіють
І генії, і недотепи.

І капсулюють ті і інші
У оболонках із домівок…
Самотність – їх жадана ніша
Для віртуальності і віршів, –
Турне уявні без мандрівок.

Та від любові і до скону –
В соромі, страху, радості, гніві,
У всеплодючого часу полоні –
Ми від любові і до скону
Людські мережимо переспіви.

28.08.2026

Стисло показують сюжет серіалу
(Що краще б залишався тільки сном…)
В стислих рамках, в стислих списках,
З сильним тиском – показують знов…

Кадр за кадром розкривають деталі,
Як завжди, готують нам новий сезон…
На блюдечку викладуть "свіжі новини" –
Приправлять їх страхом, і абсурдом…

Коли вже екшн і драми скінчаться?!
Не перемкнеться канал без пульта…
Тим, в кого гроші, – хочеться влади,
Тим, в кого влада, – ключ від пульта…

Як створити нове,
Коли ще "панує" старе?!
Воно ж само не піде,
Само себе не заміне…

В очікуванні зміни –
Тримають старі міни,
Що вибухають позмінно,
Коли будуєш на старому нове…

Через хибні заміри –
Падають нові стіни,
Що будувались позмінно
На фундаменті старого життя…

І як все не крутити –
Розберуть старі плити,
Щоб місце надійне зробити
Для нових фундаментів з миру й добра!

На кострищі старих ілюзій
Горіло все: від книг до молитов…
Ніхто не стримав вогнища,
Що розгоралось знов і знов…
Із просохлих, чорних дров,
Обвугленого світосприйняття,
Якого кожна версія могла
Мати право на життя…
Та… не судилося – полилолося:
"Червоними" ріками,
"Чорними" днями,
Тривожними ночами –
З надією зустріти
Світанок душі на Землі…

Коли стане сумно – поклич на розмову…
Поклич себе! Так-так – себе! А не когось.
Якщо не стане близьких твоїх навколо,
Чи зможе вислухати щиро, інший хтось?

Бо інші – як усі, наділи маски навісні –
Смакують ролі акторського мистецтва.
Створивши собі грим, пройшовши Рим –
Не віднайдуть ключі, до твого серця…