Хтось цілує дитину, матір,
Компліменти комусь хтось шле,
А хтось дати того́ не здатен,
Без любові в серці живе.

В ко́гось стерли любов образи,
Почуття те хтось знищив сам,
Чи пізніше, а чи відразу
Егоїстом, можливо, став.

Не вернути любов, не купити,
Вона є, її а́бо ж нема,
Можна й пташку ніжно любити,
І собаку, а чи кота.

Все на світі можна любити,
І на відстані, і зблизька́,
Й пори року, погоду, квіти,
Навіть вишитого рушника.

19.05.2026.
Ганна Зубко

Жене стрі́лки годинник німий
В тишу стін і більше нікуди,
День сьогодні неговіркий,
Це тому, що просто він будень.

У святковий хтось хоче, я ні,
До снаги більш буденність.
Я дивна?
Вже веселі були́ дні, сумні,
Хочу в тихі, від шуму відвикла.

Сонце кине промінням в вікно,
Зітхне вітер, потершись об шибку,
День покаже своє знов кіно,
Не впустивши до кадру помилку.

Жене стрі́лки годинник німий,
„Тихий час" у дзвінка телефону,
Будень, день неговіркий,
Держить паузу знову і знову.

16.05.2026.
Ганна Зубко

О, як ми любимо всіх повчати,
Вказати те що, не сподобалось собі,
І до єдиного шаблону всіх привчати,
І не давати вільно дихати в юрбі.

І як це відрізнити від диктату?
Не маєш права на по́хибку та стиль,
Стриножимо тебе і не дамо тобі літати,
Літати думкою? Вона ж руйнує цвіль.

Це все ж було. На жаль це знову буде,
Людина бачить згубність не в собі,
Бо як себе повчати, я ж себе не бачу,
А ось в чуже перстом вказати, по мені.

У багатьох із нас живе в душі диктатор,
Потроху живиться, та кров потроху п’є,
А тільки волю дай такій людині,
Вона нараз диктатором стає.

Ось так і живимо, та інших ми повчаєм,
Ось так і живимо, втрачаючи під час,
Ту рівновагу між доброзичливістю слова,
Та тоном ментора образливим під час.
17.12.2025 Роздуми

Ми розумом народжені,
Ним будемо поховані,
Щоб знову відродитися,
Знов в коло це увійти.
І поки ми існуємо —
Знаннями б нам напитися,
Які разом із людством
Ми в космосі знайшли.

У світ із океаном знань,
Несемось по стежині Бога,
З усіх куточків Всесвіту німого,
У черево душі Солярісу* живого.
Ми човники в міжзорянім порталі,
Ми збирачі кристалів знань,
Всесвітньої мережі поглинань,
Всього розумного, щоб існувати далі.

У цьому всесвіті ми зовсім не одні,
На зоряних шляхах ще має розум бути.
Десь також він живе, у зоряній імлі,
Його надій нікому не забути,
В кристали знань свій розум оправляє,
І всі свої знання у Всесвіт віддає.

Ми не одні — не може того бути,
Занадто неосяжний весь космічний світ,
Ми розумом народжені, його ми малі діти,
Що в океані бур отримують свій звіт.
Ми діти Всесвіту, Солярісу живого,
Ми діти розуму прямуєм до нового.
16.12.2025 Роздуми

— Гордись!
— А чим?
— Гордись собою,
Що така юна світом йдеш,
Не бійсь, не виросте корона,
І не злетиш ти до небес.

Гордись й водно́час будь собою,
Живи без комплексів, радій,
І за нещасних стій горою,
Й сама образити не смій.

І обійде́ зло стороною,
Хтось мовчки заздрість проковтне,
А ти іди, гордись собою,
Не дай принизити себе.

Не дай об себе ноги терти,
І не трясися, як листок,
Я це пройшла, хотілось вмерти,
Й своїх боялася думок.

Тепер нічого не боюся,
Вже не схиляю голови,
Оптимістичніше дивлю́ся
Вперед, де ходять вороги.

11.05.2026.
Ганна Зубко

Говоримо ми «завтра» і «колись»,
Відклавши все на нескінченне «потім»,
А дні, як листя, в небо понеслись,
І знов життя — у круговерть польотів.

Можливість — птах, що б’ється у вікно,
Спимо ми, зачинивши міцно ставні,
Вона летить у темне й німе скло,
Лишає тінь у пам’яті недавній.

Не квітне вдруге зірваний букет,
Не повертає мить, що вже згоріла.
І нерішучість гасить злети мрій,
Коли душа хотіла та не сміла.

Життя — канва, де кожен штрих — фінал,
Прожиту мить уже не повторити,
Коли спливає час і гасне жар —
Як вирок жаль… І з ним нам далі жити.

13 травня 2026 р.

Людське життя — як скло на підвіконні,
Що ловить світанковий перший дим,
Тремтить у кожнім подиху і дзвоні,
Неначе світ тримається на нім.

Воно — як сніг, що тане на долоні,
Як слід зорі, що падає в пітьму,
Як тихий біль у невідомім тоні —
Ми не збагнемо звідки і чому.

Ми йдем крізь дні, мов по тонкій крижині,
Де під ногами — чорна глибина.
І кожен крок — як подих у провині,
Бо крихкість наша світові видна.

І серце — як годинник беззахисний,
Хвилини, що несемо у собі.
А час іде — байдужий і невмисний,
І стишує все зайве у журбі.

Та навіть крихкість — це не тільки втрата,
Це світло, що пробилось крізь імлу.
Бо поки ми живі — є що втрачати,
І в цьому правда, гостра, як стріла.

13 травня 2026 р.

Він взяв палітру, пензель й полотно,
Шукав секрет, що бачити дано.
Спочатку сонце вивів він з-за хмар —
Сліпуче сяйво, мов небесний дар.
Він думав: «Істина живе у світлі дня».
Та сонце гріє й тих, де підлість і брехня.

А потім — квіти ніжні виростив,
Із фарб тендітне диво сотворив.
Він думав: «Істину в красі знайду».
Та вітер й дощ зламали чистоту.
Зів’яли пелюстки, немов гірка сльоза.
Земля зітхнула… і в долоні їх взяла.

А потім, з розпачу, туманом все покрив,
Там скелі, океан і бризки-дим.
Безмежна велич, синя глушина,
Де кожна хвиля — вічності стіна.
Він знов подумав: «У стихії чистота».
Та океан байдужий — синя пустота.

Художник згас — залишив свій мольберт,
і пензлі й фарби — чуда інструмент.
Не дихає картина — не жива
Душі немає — лиш пусті слова.
Вся суть природи — у душі, в живім теплі,
А фарби й полотно — лише провідники.

Він зрозумів: живе те полотно —
де в небі сонце, і в глибинах — дно.
І океан не завжди мовчазний,
Буває дикий, грізний, не німий.
І не вмістити все життя на полотні,
А лиш його відлуння — спалахи зорі.

13 травня 2026 р.