Прости кохана що так сильно
Іншу вчора покохав
Хоч стара вона і жирна
Але має жигуля

Часу минуло не багато
Тепер плачучи я їду в жигулі
Часто на дорогі тебе бачу
Як ти їдеш в крузаці

Вже заливаються-співають солов"ї,
Над нами небо зоряне високе.
В блакитні очі дивлюся твої,
Кохаю, не зважаючи на роки.

В моїх очах ти бачиш плюскіт хвиль,
А випромінюють вони тепло та ніжність.
Підморгує нам загадково місяць,
Бо наших почуттів свідок лиш він.

Їх збережемо в будні і свята,
Не впустимо в серця свої байдужість,
Зігріємо коханням наші душі,
Хоча до осені уже пливуть літа.

2025 р.

Десь Всесвіт двері відчинив,
Шалений вир чуттів впустив.
Їх не позбутися ніяк —
Кохання світлого маяк.

Не знищити ці почуття —
Вони поєднують серця.
Ритм двох сердець несе в безкрай,
Дорогу прокладає в рай.

Не знищити чуття вогнем —
Ростуть, зростають з кожним днем.
Вогняна лава почуття
Вливає в люблячі серця.

Кохання, що прийшло із мрій,
Яскравих, світлих снів, надій,
Перевернуло вщент життя —
Пішло минуле в небуття.

Не заморозити в душі,
Не випалити у вогні —
Воно іскриться і живе,
У Всесвіті летить, пливе.

Воно — як подих і життя,
Як світло в темряві буття,
Як вічність, що в безкрай летить —
Єднає, світить і горить.

.28 березня 2026 р.

А ти кохав її…
Так палко… Й до останку…
Дивився в серце поглядом душі
Леліяв ніжно,
Наче сонце з ранку,
Й собою закривав всі гострії ножі
Все що боліло –
Пластирем душевно, ти затуляв,
Щоб болю не було
Бо ти кохав…
До самого останку…
Ти так старався, щоб пройшло все зло
Бо ти кохав…
Не дивлячись на грози,
Що вихором здіймалися в душі
Все вірячи,
Що ось пройдуть морози,
Й заграє сонце струнами в тиші
Ти так кохав…
Ти щиро ніжність сіяв
У переливах весен і суцвіть
І так хотів,
Щоби були щасливі у парі…
Разом…
Мали спільний слід…
Ти так кохав…

Закохався Ряст біленький
У Медунку солоденьку,
Зізнававсь в коханні.
Їй подобався Барвінок,
Його очі ті блакитні
Великі і гарні.

А Барвіночок Фіалку
Ніжно так любив і палко,
Вірним був їй дуже.
Й між людей таке буває,
Кого любиш – не кохає,
Хто тебе – байдуже.

2024 р.

А на гіллі верби старої,
Немов на гойдалці-колисці
Мавка, що схожа із весною
Біля води сиділа близько.

А біля неї Лукаш-вітер
Грав про кохання так натхненно
На чарівній своїй сопілці
І заворожував серденько.

Вона замріяно всміхалась,
Слухала музику казкову,
Про все на світі забувала,
Була щаслива від любові.

2019 р.

Ти став близьким мені і рідним
За час, що живемо разом удвох.
Мене ніхто не розумів так більше,
А ти знаєш без слів потрібно що

Мені, чого я прагну, чого хочу –
Готовий з неба зіроньку дістать
І зігріваєш душу мою творчу
Любов"ю й ласкою. Хочу тебе обнять

Й не відпускать ніколи і нікуди,
Споріднені в нас душі, любий мій.
Різне про нас, звичайно кажуть люди
Та ми сердець лиш слухаємо бій.

2020 р.

Між нами — десять років, наче міст
Між досвідом і юною весною.
Та у коханні не рахують літ,
Коли ти серцем поруч зі мною.

Тобі — двадцять. Світ в твоїх руках.
А я вже знав і шторми, і розломи.
Я там лишив колишній свій причал,
А тут знайшов тепло і справжній дім.
Ти стала світлом у нашому домі.

Два роки разом — крізь вогонь і дим,
Крізь дні тривожні, довгі, безсонні ночі.
З тобою я знов став самим собою,
Бо бачу цілий всесвіт в твоїх очах.

Ти подарувала диво з усіх див —
Маленьку доню, нашу Соломійку.
Заради вас крізь туман я йшов,
Тримаючи життя крихку надію.

Вона — наш подих, наше тепло,
Твоє продовження і мій берег.
Я вдячний долі, що б там не було,
За двері, відчинені в моє серце.

Я старший, так. Я буду твоїм щитом,
Твоєю скелею супроти вітру.
Ми цей всесвіт пишемо удвох —
Свій шлях живий, яскравий і відкритий.

Дякую, люба, за силу твою,
За мудрість у двадцять і вірність щиру.
Я поруч. Я люблю. Я встою.
Бо наша сім’я — незламна й неймовірна.