Він рахував хвилини самоти.
А кожен крок розлукою болів.
Розсипались невидимі мости,
Що час колись між ними спорудив.

Вона ховала очі від дощу.
Він у юрбі шукав її сліди,
Але образи й гіркота плачу,
Мов запеклися в серці назавжди.

Минали роки — і росли міста,
Вона вже іншим дарувала сміх.
Та в спогадах — та сама висота,
Де перший сніг летів, неначе гріх.

Він будував кар’єру і життя,
Гортав обличчя, ніби сторінки.
Та в тиші, серед буднів забуття,
Він пам’ятав тепло її руки.

Одного дня у натовпі метро,
Серед чужих облич й німих очей,
Зустрілись погляди — і світло знов…
Немов і не було крихких ночей.

Поглянули — і заніміла мить,
Слова летіли у холодне скло.
Кохання втрачене іще болить,
І ніби тих років і не було.

Вона всміхнулась тихо: «Ну, привіт…»
А він кивнув, неначе крізь туман.
І кожен знов пішов у свій політ.
А в серці — незагоєний обман…

20 червня 2026 р.

Іслам — покірний Богу,
Дослівний переклад знає світ.
Релігія миру, спокою й дороги,
Що залишає в душах добрий слід.

Ти не згоден? Сядь і розберись!
Не вір стереотипам та омані.
В глибінь святого слова подивись,
Знайди там істину, вийди із туману!

«Будь м'яким з ними», — так Аллах казав,
Звертаючись до Пророка.
І він святою добротою світ повчав,
Пів людства до Творця привівши довіку.

Ті, хто його колись проклинали,
І під пороги підло сміття кидали,
Іслам серцями згодом приймали…
Чому ж вони цю віру обирали?

Бо доброту та істину Пророк приніс,
Він не карав за злобу та образи.
Він рятував людей від горя й сліз,
Даруючи Всевишнього накази.

Бо сила не в мечах, що плоть карають,
І не в словах, що сіють лють і страх.
Серця людей лише тоді палають,
Коли любов цвіте на їхніх вустах.

Покірність Богу — це не рабська доля,
Це мир в душі, що вищий за хвалу.
Вона дарує серцю справжню волю
І відкриває світло крізь пітьму.

Тож схилимо коліна перед Богом,
Залишимо образи і гріхи,
Адже нічого більшого не треба,
Ніж до Творця знайти свої шляхи.

Я знову у власному колі,
Я знову на холодній землі.
Та є лиш Аллах і сини мої,
І шепіт Шахади у вічній імлі.

«Ля іляха ілля Ллаг» — повторюю знову,
У цьому рядку мій притулок і щит.
Тримає мене ця священна основа,
Коли під ногами руйнується всесвіт.

Я вважав, я дуб — що стоїть і не гнеться,
Кремезний і гордий усім на заздрість.
Та шторм налетів, аж земля уже рветься,
І б'є у коріння цей шалений звір.

Мене вже зігнуло, ламаються віти,
Здається, ось-ось — і падіння прийде…
Але під землею тримають мої діти,
І Слово Твоє мене знов підійме!

Тріщить моя кора від лютого болю,
Нещадна стихія лютує і злиться.
Та я не віддам свою душу і волю,
Зігнутий дуб знов до неба піднімається!

Бо небо тримає над ним сильні крила,
І віра свята нову силу дає.
Молитва моя — найміцніша опора,
В Твоєму Імені — спасіння моє.

«Ля іляха ілля Ллаг» — звучить у тиші,
Шторм затихає, відходить пітьма.
Я знову стою. Спокій знов у душі,
Бо вище за Бога нічого нема.

Там, де зорі гаснуть тихо,
Де спинився часу біг,
Засинає міцно лихо,
Падає на плечі сніг.

Там тумани срібну пряжу
Сонно над рікою тчуть
І ніхто уже не скаже,
Де спокою нам здобуть.

Лиш поміж вітрів у тиші
Чути шепіт давніх мрій
Що колись цвіли мов вишні
У садку моїх надій.

Світ застиг немов у казці,
Сплять за обрієм віки.
Військо тіней в чорній масці
Сни несе через роки.

Зупинилось все, що мчало.
Стихло все, лиш чути біль.
Там, де серце спочивало,
Світло нам дарує ціль.

19 травня 2026 р.

Тяглася ніч, полином пахло в хаті,
Свіча горіла, плакала в кутку.
Сльозу солону витирала мати,
Збирала свого сина на війну.

Вона в торбину свіжий хліб поклала,
Що пахнув полем, сонцем і дощем,
В сорочку оберіг вона вшивала,
Щоб захистила сина під вогнем.

«Візьми, мій сину, оберіг на груди,
Нехай від кулі серце вбереже.
І повертайся — я чекати буду…»
Перехрестила — й ворога кляне.

Він посміхнувся, обійняв за плечі:
«Прости, матусю, — вже пора іти.
Давай рюкзак та інші мої речі.
Іду… Не плач…» — майнула тінь сльози.

Переступив поріг і щез в тумані,
Підборів стукіт нишком затихав.
Лишилась мати — серце, рвана рана.
Неспокій душу рвав і шматував…

16 травня 2026 р.

Було найважче — сумку збирати,
В одну валізу все життя впакувати.
Дитячі куртки, фото і ліки,
І сльози тихо складати навіки.
Домівка німа… ще пахне кавою,
На кухні чашки стоять, як залишені спогади.
А я по кімнатах ходила востаннє,
Ніби прощалась не з домом — з собою.

Взяти дітей… вести за руку
Кудись у ніч, у холодну чужину.
Де нас ніхто не чекав і не знав,
Де навіть Бог ніби мовчки мовчав.
І син запитав:
“Мамо, ми скоро додому?”
А я захлиналась словами у горлі,
Бо дім за спиною палав у тривозі,
А попереду — тільки вокзали й чужі дороги.

І я трималась… чуєш? трималась…
Хоч всередині все розривалось.
Усмішка дітям — а серце у попіл,
Бо дім залишився у кожному подиху.
І кожна ніч — ніби постріл у тишу,
Де я по пам’яті рідними вулицями йду.
Я все віддала б за один тільки ранок,
Щоб знову прокинутись вдома…
У своєму дому.

Чужі міста не лікують рани,
Вони просто вчать мовчати.
Тут люди живуть, поспішають, сміються,
А ти кожен день вчишся не зламатися.
І ніби сильна… і ніби жива…
Та інколи падаєш нишком вночі.
Бо так болить бути “тимчасово”,
Коли не знаєш, де твоє завтра.

Я не хотіла чужого щастя,
Я просто хотіла дітей врятувати.
І якщо треба — я знову пройду
Через цей страх… через цю темряву…
Але одного не пробачу ніколи —
Що нас змусили дім покидати.

Було найважче — двері закрити…та з рідними прощатись
І зрозуміти, що більше не буде “як раніше”.
Та поки дитяча рука в моїй руці —
Я витримаю.
Навіть якщо серце залишилось вдома.

Чому щоразу одне і те саме?
Чому ти знову пішла у тінь?
Чому мою біль ти не хочеш бачити?
Чому твоя поміч — лише коли вигідно тобі?

​Я з останніх сил стараюсь для вас,
А у відповідь чую: «Я піду від вас…»
«Я більше не можу, я хочу на волю,
Від сірих обов’язків і від долі».

​Навіщо тоді ми це все будували?
Навіщо обітниці Богу давали?
Навіщо любити, навіщо слова,
Якщо втеча — це відповідь головна?

​Так, я не ідеальний, я добре це знаю,
Я ради сім’ї себе вщент ламаю.
Змінююсь важко, день за днем,
Я через терни до світла йду вперто.

​Але це не стається за мить, за хвилину,
Потрібно чекати, не будувати стіни
Не можна лише вимагати й душити,
Потрібно і власну гординю лишити.

​Зміни себе, свій характер, свій спокій,
Зроби до терпіння хоч крок неглибокий.
Бо дім — це робота обох, а не гра,
Коли одному тікати пора.

Я вчуся не плакати вголос,
Бо стіни запам’ятовують крик.
Я вчуся тримати спокій,
Хоч всередині — зламаний рік.
Я знаю напам’ять молитви,
І кожен сигнал — як суд.
Коли засвічується екран —
Мене пробиває, мов струм.
Я сплю в обіймах подушки,
Бо так ніби ближче до плеча.
Твій светр досі пахне домом —
І я в нього ховаю страх.
Я ставлю на стіл дві тарілки.
І чай наливаю на двох.
Бо якщо перестану чекати —
То хто тоді буде для нього Бог?
11.10.23

Я хочу писати вірші аж до болі,
щоб очі сльозилися, текли сльози прозорі,
мов ріки чисті, в них видніються зорі,
бо біль на душі зайняла всі простори.
Не знаю чому, та так боляче жити,
бо світ цей жорстокий може тебе захопити.
​Ця біль душевна – квиток до війни,
**Де кожен погляд – то мовчазний розтин. **
Ми бачимо чорне, де має бути світло,
І чуємо камінь там, де лунало жито.
Він випалив довіру, знівечив надію,
Посіяв у серцях холодну, злу стихію.
І як тоді радіти, як плекати цвіт,
Коли та жорстокість заливає світ?
​Я не пишу, я б’ю слова об стіни!
Це мій протест проти страшної тліни!
Нехай ці сльози стануть маніфестом,
Нехай цей біль буде могутнім жестом!
Бо тільки той, хто відчуває так глибоко,
Хто бачить світло через сліз потоки,
Зламає лід і прокричить: "Доволі!"
Він сильний – всупереч жорстокій долі.Я хочу писати вірші аж до болі,
щоб очі сльозилися, текли сльози прозорі,
мов ріки чисті, в них видніються зорі,
бо біль на душі зайняла всі простори.
Не знаю чому, та так боляче жити,
бо світ цей жорстокий може тебе захопити.
​Нащо ж ті барви, нащо та весна?
Коли душа, мов сіра і пуста?
І в кожному кутку – лише розруха,
А в серці – лише тиха, зла задуха.
Ти так бажаєш вирватись на волю,
Зруйнувати ту гірку, чорну долю.
Ти так бажаєш світла уві сні,
Щоб віднайти свої загублені пісні.
​Та знай: хоч біль твій нині ріже гостро,
Він – наче ґрунт, де проростає щось.
І ріки сліз, що чисті, мов алмази,
Це не кінець, це лиш початок фрази.
В них віддзеркалюються зорі недарма,
Бо навіть в темряві є світла панорама.
Ти пишеш, значить – борешся і йдеш!
Нехай цей біль дарує тобі Сенс