Я відпустив — мене не відпустило,
Забув — та пам’ять береже усе.
Вона приходить тихо і безсило,
І «вчора» знов затягує мене.
Там голоси, що вже давно затихли,
І погляд той, що в пам’яті живе.
Ми разом справді щось іще встигли,
Бо серце знов ту тишу рве і рве.
Я йду вперед — та кроки, мов по колу,
І кожен слід веде мене назад.
Неначе час спинив усе довкола,
І я в полоні згадок та принад.
А може, річ не в пам’яті, не в болі —
Не в тому, що лишилось чи пішло…
Я згаяв шанс, утратив частку долі,
Яку назад вже не верне ніхто.
— — —
Я відпустила — так мені здавалось,
Та щось у серці досі не мовчить.
Навчилась жити, ніби все ввижалось,
Та «вчора» знов у пам’яті болить.
Не ворушила тишу, ані слово
І не шукала більше виправдань.
Та тільки ти — і слово твоє знову
Ідуть крізь тишу прожитих мовчань.
Я теж пішла — вперед, не озиралась,
Ховала біль за звичне: «все мине».
Та щось між нами все ж таки зосталось —
Тебе не відпускає і мене.
То, може, справа зовсім не у часі,
Не в тім, що кожен з нас обрав свій шлях…
А в тім, що не наважились сказати
Те, що тепер живе у двох серцях.
06 квітня 2026 р
