Знову ранок збирає мене по частинах,
Кава холоне на краю столу.
Я знаю усіх на світлинах,
Та не впізнаю себе вже
Стільки облич я носила на шкірі,
Стільки історій прожила не своїх.
Іноді серце кричить мені тихо:
"Скажи, а де серед них ти

Хто ця жінка в моєму дзеркалі?
Чому в неї очі мої
Я ніби живу, але ніби загублена
Між тим, ким була, і ким є
Хто ця жінка? Дзеркало мовчить
Місто навколо кудись біжить
Та одного дня я себе знайду,
Навіть якщо почну з нуля цю гру.

І раптом розумію в тишині:
Не стала чужою собі навіки.
Просто та дівчина виросла в жінку,
А я не помітила, як пролетіли роки…
Здається, тільки вчора був той день,
Коли весь світ лежав в моїх долонях.
Я мріяла, сміялась без причин
І вірила, що час мене не зловить
Та куди поділись всі ті роки?
Хто їх рахував замість мене?

І хай сьогодні я не знаю відповіді,
Хай карта моїх доріг порожня.
Я навчусь любити свою невідомість,
Бо вона і є моя свобода.

Хто ця жінка в моєму дзеркалі?
Сьогодні я дивлюсь їй прямо в очі.
Може, вона і є справжня я —
Недосконала, жива, не дівчина а жінка.

Я кохаю тебе коли сплю
Я кохаю тебе коли йду
Я кохаю тебе коли молюся
Я кохаю тебе коли з дітьми гуляю
Навіть коли злюсь,
Коли сваримося,
Коли разом каву варимо
І коли дітей спати вкладаємо
Я кохаю тебе коли дивлюся на тебе
І коли далеко від тебе
І все навколо про тебе нагадує
І я знову пилко кохаю
Я знову хочу обійняти тебе
Приласкати тебе,
Ніжно прошептати
Кохаю тебе!!!
І буду кохати тебе
До поки моє серце б'ється
І розум пам'ятає
І душа моя палає –
Тому що я тебе кохаю.

Ми звикли шукати красу в грандіозному: в гірських вершинах, у витворах мистецтва чи в безкрайніх морських просторах. Але справжня, тиха і чесна краса часто ховається у звичайних речах, які нас оточують щодня.

Поглянь на чашку кави зранку. Це не просто посудина з напоєм. Це ритуал, який дає початок новому дню. Це тепло, що зігріває руки, аромат, що будить спогади, і момент спокою перед тим, як світ закрутиться з новою силою.

Або візьми старий стілець біля вікна. Можливо, він вже пошарпаний, але кожна подряпина — це історія. Це місце, де ти читав книги, розмовляв із друзями чи просто мріяв, дивлячись на дощ. Це не просто річ, а свідок твого життя.

Краса повсякденного — це також звуки. Шум дощу по даху, шелест листя під ногами, муркотіння кота чи навіть тихе клацання клавіатури. Ці звуки створюють симфонію нашого життя.

Щоб побачити цю красу, не потрібні спеціальні зусилля. Достатньо лише зупинитися і бути присутнім у моменті. Бо саме в цих маленьких деталях і криється справжня магія, яка робить наше життя по-справжньому живим.

Світанок. Тихий дзвін ложки об край чашки, запах щойно звареної кави, і більше жодного звуку. Моя душа любить цей момент. Коли світ ще спить, а я вже не сплю. Це не самотність у звичному розумінні — це самотність обрана, вистраждана, а потім поцінована.

Мої друзі часто не розуміють. "Чому ти не йдеш з нами?" — запитують вони, коли я відмовляюсь від чергової гамірної вечірки. "Тобі нудно самій?" — цікавляться вони, бачачи, що я проводжу вечір за книгою, а не в барі. Я не намагаюся пояснити. Як пояснити, що моя душа, немов той старий, мудрий кіт, шукає не розваг, а тепла і спокою?

Я гуляю містом, але завжди на одинці. Іду парком, спостерігаю за тим, як сонце пробивається крізь листя. Бачу закохані пари, щасливі родини. І мені не заздрісно. Я просто спостерігаю. Кожна людина для мене — як окрема історія, яку я не кваплячись читаю. Кожен сміх, кожен погляд, кожен жест — це слова, написані в цьому великому оповіданні, що називається життям.

Мені не нудно. Моя душа ніколи не буває порожньою. Вона наповнена думками, мріями, спогадами. Вона, як стара скриня з дорогоцінними скарбами, яку я можу відкривати лише на одинці. Тут лежать і щасливі, і болючі спогади, і ті, що вже давно стали частиною мене. Я перебираю їх, роздивляюся, і відчуваю, що це справжнє життя — не те, що на показ.

Іноді я почуваюся маленьким деревом посеред поля,Самотнім, але не забутим. Я обіймаю себе вітром, відчуваю на собі краплі дощу. Я вітаю сонце і проводжаю його. І я знаю, що це моя сила. Моя самотня душа — це мій дім, де я завжди можу бути собою. І це, мабуть, найважливіше.

Я хочу писати вірші аж до болі,
щоб очі сльозилися, текли сльози прозорі,
мов ріки чисті, в них видніються зорі,
бо біль на душі зайняла всі простори.
Не знаю чому, та так боляче жити,
бо світ цей жорстокий може тебе захопити.
​Ця біль душевна – квиток до війни,
**Де кожен погляд – то мовчазний розтин. **
Ми бачимо чорне, де має бути світло,
І чуємо камінь там, де лунало жито.
Він випалив довіру, знівечив надію,
Посіяв у серцях холодну, злу стихію.
І як тоді радіти, як плекати цвіт,
Коли та жорстокість заливає світ?
​Я не пишу, я б’ю слова об стіни!
Це мій протест проти страшної тліни!
Нехай ці сльози стануть маніфестом,
Нехай цей біль буде могутнім жестом!
Бо тільки той, хто відчуває так глибоко,
Хто бачить світло через сліз потоки,
Зламає лід і прокричить: "Доволі!"
Він сильний – всупереч жорстокій долі.Я хочу писати вірші аж до болі,
щоб очі сльозилися, текли сльози прозорі,
мов ріки чисті, в них видніються зорі,
бо біль на душі зайняла всі простори.
Не знаю чому, та так боляче жити,
бо світ цей жорстокий може тебе захопити.
​Нащо ж ті барви, нащо та весна?
Коли душа, мов сіра і пуста?
І в кожному кутку – лише розруха,
А в серці – лише тиха, зла задуха.
Ти так бажаєш вирватись на волю,
Зруйнувати ту гірку, чорну долю.
Ти так бажаєш світла уві сні,
Щоб віднайти свої загублені пісні.
​Та знай: хоч біль твій нині ріже гостро,
Він – наче ґрунт, де проростає щось.
І ріки сліз, що чисті, мов алмази,
Це не кінець, це лиш початок фрази.
В них віддзеркалюються зорі недарма,
Бо навіть в темряві є світла панорама.
Ти пишеш, значить – борешся і йдеш!
Нехай цей біль дарує тобі Сенс

Я сьогодні така смішна,
Говорю сама до вікна,
Посміхаюсь маршруткам і людям —
Бо ти написав: “Я сумую”.
І хай подруги крутять пальцем,
Кажуть: “Знову ти в своїй казці”,
А мені так добре, чесно,
Наче світ став трохи тісний.
Я не дивна, ні-ні-ні,
Просто ти в моїй голові.
І хай всі думають, що я…
Трошечки “ой-ой-ой”…
а я добезтями закохана,
Трохи сонячна, трохи зморена.
Я не дивна — це все твоя вина,
Бо від тебе в мене весна.
Я не дивна — я просто твоя,
І мені так личить ця маячня.
Хай сміються — ну і дарма,
Я щаслива, бо я твоя!
Я танцюю на кухні сама,
Поки кава збігає з ранку.
Телефон мій — як талісман,
Бо там твоє “добраніч, панянко”.
Я не п’яна від вина —
Я п’яна від твого “привіт”.
Ти смієшся — і я пливу,
Наче човен без берегів.

І нехай цей світ серйозний
Каже: “Треба обережно”,
А я хочу навпаки —
Щоб без гальм і без “якби”.

Мамо, не сварись —
Я не зіпсувалась!
Просто в серці хтось
Тихо оселився.

Я не дивна!
Я жива!
Я закохана —
І мені це так пасує…