Я сьогодні така смішна,
Говорю сама до вікна,
Посміхаюсь маршруткам і людям —
Бо ти написав: “Я сумую”.
І хай подруги крутять пальцем,
Кажуть: “Знову ти в своїй казці”,
А мені так добре, чесно,
Наче світ став трохи тісний.
Я не дивна, ні-ні-ні,
Просто ти в моїй голові.
І хай всі думають, що я…
Трошечки “ой-ой-ой”…
а я добезтями закохана,
Трохи сонячна, трохи зморена.
Я не дивна — це все твоя вина,
Бо від тебе в мене весна.
Я не дивна — я просто твоя,
І мені так личить ця маячня.
Хай сміються — ну і дарма,
Я щаслива, бо я твоя!
Я танцюю на кухні сама,
Поки кава збігає з ранку.
Телефон мій — як талісман,
Бо там твоє “добраніч, панянко”.
Я не п’яна від вина —
Я п’яна від твого “привіт”.
Ти смієшся — і я пливу,
Наче човен без берегів.

І нехай цей світ серйозний
Каже: “Треба обережно”,
А я хочу навпаки —
Щоб без гальм і без “якби”.

Мамо, не сварись —
Я не зіпсувалась!
Просто в серці хтось
Тихо оселився.

Я не дивна!
Я жива!
Я закохана —
І мені це так пасує…

Я була старша. Четверо братів
Завжди за мною бігли босоніж.
Я часто не встигала твоїх слів
Почути, мамо… Ранила, як ніж.
​Не розуміла втомлених очей,
Твоєї тиші, розпачу і сліз.
Серед дитячих і чужих речей
Ти свій важкий невтомно несла віз.
​Я ображала… Думала: «Сама!
Я все зумію, швидше б у життя!»
А зараз — слів розкаяння нема,
Лише пекуче, пізнє каяття.
​Бо в мене донька. Дзеркало моє.
Вона мені тепер усе вертає.
У кожнім слові біль твій постає,
Який мене до серця пропікає.
​Тепер я знаю, як воно болить,
Коли твоє ж дитя тебе не чує.
Як серце материнське в ту саму мить
І плаче, і за все одно милує.
​Пробач мені, матусю, за колись.
За непослух, за гордість, за мовчання.
Ти тільки, рідна, довго ще живи —
Прийми моє запізніле зізнання.
​Я вас люблю. Крізь роки і жалі.
Тепер я знаю ціну твоїм силам.
Немає святішого на цій землі,
Ніж серце матері ,яке для нас билося.

Золотом вишите небо вечірнє
Сонце за обрій поволі згасає
Ми у обіймах чекаємо вірності
Доля у вузол нитки сплітає
Тихо шепоче трава під ногами
Давня молитва летить до зірок

Кров’ю і потом омита земля
Спадщина духу у кожнім диханні
Ми пам'ятаємо власні ім'я
В гаррті заліза та вічнім коханні
Стали стіною за рідні пороги
Де починаються наші шляхи

Світло проріже густі тумани
Воля веде крізь тернисті ліси
Серце лікує глибокі рани
Чути відлуння палкої краси
Ми не зламаємось в бурях і грозах
Доки палає вогонь у грудях
Правда розквітне в гарячих сльозах
Житимемо у прийдешніх днях

Слово як лезо гостре та чисте
Мова як сталь що гартує серця
Сяє каміння немов намисто
Ми підемо разом до самого кінця
Небо тримає коріння глибоке
Сила предків дає нам наснагу

Ранок настане холодний і синій
Роси омиють обличчя степів
Ми залишаємось вірні єдиній
Землі що дарує нам силу богів
Вітер розносить слова над полями
Слава гартується в кожнім рядку

Час зупиняє свій біг невблаганний
Кожен усвідомлює власну мету
Шлях наш тернистий але довгожданий
Віра веде крізь пітьму густу
Ми не зламаємося і не впадем
Ми переможему цю темноту

Ранок — сонце в вікно, ще роса на траві,
Батько каже: “Давай, допоможеш мені”.
Руки в пилюці, але серце сміється,
Бо я знаю — ввечері життя почнеться.

Вода зі шланга, босоніж по дворі,
І здається — ми вічні тоді.
Городи обробили до сіна пішли 
Бо інакше нас не відпустили ні ні

І весь день пролітає, як мить,
Щоб вночі по-справжньому жить.
Ми чекали той час, як вогонь
—Коли музика кличе знов.
це наше літо, пам’ятаєш?
Де кожен вечір — як маленький рай.
Дискотека, світло, старий магнітофон,
І ті пісні, що гріють до сих пір крізь сон.
ми танцювали до ранку,
І світ здавався простим і без плану.
Де ми — живі, і все попереду,
І серце б’ється в ритм тому літу.

Мама кличе: “Не пізно прийди!”,
А в очах вже вогні і сліди
Того вечора, що ще попереду,
Де сміх і музика з’єднають нас знову.

Старі колонки, двір і вогні,
Хтось приніс лонгер— і понеслись ми.
І грає щось схоже на ті хіти,
Що ми будем ще роками нести.
І нехай час летить, як вода,
Ми запам’ятаєм назавжди наші роки
Де ми юні,безтурботні такі 

Діти 90-стих такі не прості,
а що робили за клубом то знаєм тільки ми,
а ви мовчіть ттссс
І навіть зараз, коли ми не ті,
Я чую той звук десь у собі.
І хоч пройшли вже роки і шляхи —
Те літо …та дискотека живуть … поки пам’ятаєм ми.

Якби можна назад на один тільки день —Я б знову прожив це життя без змін.

Я завжди пишу, як відчуваю,
Чи на серці біль, чи я посміхаюсь,
На папір переношу всі свої почуття,
Бо інакше вже просто не справляюсь я.
Потім ці слова — у вірші й пісні,
Наче голос мій між рядками живе,
Те, що я не скажу нікому в житті,
На папері своє місце знайде.
Листок і ручка — моя тиша й крик,
Вони знають кожен мій зрив і мій бій,
Я ховаю там усе, що болить,
І стає хоч трохи легше мені.
Коли світ не чує — я пишу знов,
Коли серце рветься — ллється любов,
І між рядків я себе знаходжу,
Навіть коли все йде шкереберть знову…
Мені так простіше — не треба слів,
Не треба пояснень і зайвих питань,
Листок і ручка — замість подушки,
Вони витримають кожен мій стан.
І не скажуть: “стоп, ти занадто слабка”,
Не підуть, коли темно в душі,
Вони поруч, коли я сама не своя,
І тримають мене на плаву в тиші.

Листок і ручка — моя тиша й крик,
Вони знають кожен мій зрив і мій бій,
Я ховаю там усе, що болить,
І стає хоч трохи легше мені.
Я все ще пишу, як відчуваю…
І, мабуть, цим самим лікую себе