Зірка пізня чаклує у небі,
Гукає до себе ранкову зорю.
Місяць палає перед тим, як умерти,
І пісню співає останню свою.

Ні, то не місяця плач – соловейка,
Що марно шукав загублений край.
Він повернувся до рідної неньки,
Та не впізнав вже її… не впізнав…

Усе загубив на далекій чужині:
Щастя і долю, радість і мрію.
Серце ж було на своїй Батьківщині
І разом із нею старіло… старіло…

Пісня страждання лунає із неба –
З усіх куточків блакитної тверді.
Земля відгукнулась оркестром шаленим.
І чується, ніби це музика Верді.
14.02.1993 ©Ірина Вірна

ВЖЕ НЕ РЕВЕ

Вже не реве, вже тільки стогне
Широкий красень наш Дніпро,
Неначе в нелюдів в полоні…
Людське бездушшя довело́.

Вже не реве, не котить хвилі,
Які колись щораз котив,
Сміття у ньому, бруду, гнилі…
Та він цього не заслужив.

Вже не реве, бо вже міліє,
І скоро буде видно дно.
Дивлюсь на нього й серце мліє,
Та нелюдам же всеодно.

Вже не реве, не промовляє,
Не тішить хлюпанням тих хвиль,
А вже поволі він стихає,
Й стає на ньому вічний штиль.

Вже не реве, вже тільки стогне,
І його стогін чуєм ми.
Не дай Господь ще більш застогне…
Байдужість, Боже, надійми!

31.08.2019 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2019
ID: 1043081

В невеликому селі,
Що сховалось між лісами,
Жила дівчина красуня,
Її врода чарувала.

Гарні очі як блакить,
І струнка немов осика,
В косу вплетені стрічки,
Спів дзвінкий усім на втіху.

От в прекрасний літній день,
В ліс зібралася красуня.
Відпочити від людей,
Щоб природа сил вдихнула.

В лісі всюди красота,
Різні квіти,спів пташиний.
І вона також співає,
Бо душа радіє щиро.

А у тому лісі жив,
Перелесник, дух спокуси.
Гарну пісню чув здаля,
І пішов на її звуки.

Став за деревом той змій,
І розглядує дівчину,
Очі аж вогнем горять,
Від краси і її співу.

Обернувся в хлопця він,
Вийшов браво до красуні.
Мав на думці спокусить,
Бо така його натура.

Та як тільки заглянув,
У її небесні очі.
Все що думав вмить забув,
Закохався в сміх дівочий.

Так до вечора вони ,
Лісом весело гуляли.
Він як міг її смішив,
щоб вуста її сміялись.

Перелесник все забув,
Що він має зло чинити.
В перше у життя відчувши,
Як когось можна любити.

До околиці провів ,
Не повів її додому,
І спитав тихенько він,
Чи прийде вона і знову.

Дівчина сказала "так",
Підморгнула на останок.
" Ти чекай я повернусь",
Разом стрінемо світанок.

На горі під небом синім стояв мудрий Світовит.
І стурбовано дивився,як кругом змінився світ.
Як його онуки світлі ворогують між своїх.
Де єднання? Пам'ять Роду?Як забути ви могли?

Скрізь куди він не погляне,
Хоч на захід ,хоч на схід.
Скрізь корупція й розруха,
Ще й війна ,що нищить Рід.

І спитав в синів й онуків,
Як до цього ви дійшли?
Хто зумів вам стерти пам'ять,
В душі темряву впустить.

Як природу рідну матір, що життя усім дала.
Ви за папірці продали,як і совість і життя.
Ви рубаєте завзято скрізь ліси,густі гаї,
Потім кажете що кисню стає менше на землі .

Світовит стояв похмуро,
І не міг знайти він слів.
Як ви нищите без жально,
Що вам в дар колись дали.

Про проблеми звикли нити,
Що життя стає важким.
А щоб стати й щось змінити,
Нема часу, стержня й сил.

Так постояв він подумав,
І покликав всіх Богів.
Треба людям нагадати,
Як в балансі з світом жить.

Щоб згадали про підтримку,один одного в біді.
І з природи сили брали,а не нищили її. Матір землю обробляли,та водойми берегли.
Бо людина і природа,одне ціле на землі.

Блискавка в яру різко заіскрила,
І в небі раптово темрява застигла.
Яр розірвала іскристі дуги,
Небо здригнулося, мовби в бурі злуки.

А потім грім, як постріл у душу,
Немов в серці вибух, в вухах за звеніло.
Він гучно розлягався, ніби буря в небі,
І я біг, не знаючи втоми, без зупинки.

Поспішаючи додому, втікаючи від грози.
Але вибігти не було так просто —
Під гору слизько, земля розмокла, як сльоза.

І з яру знову грім вдвічі сильніше,
Мовби землетрус, що землю роздирає.
Грім у яру, де лунає сила стихії,
Немов у полях, що стогне дика буря.

Прибіг додому, мокрий до ниток,
І в вухах не утихав той страшний звук.
Але ось все скінчилося, стихло, затихло,
Висох і зігрівся — природа не жартує.

Стихія була, ніби жах на межі,
Та все пройшло, все минуло, як і має бути.
Природа, що своїм шляхом іде,
Навчить нас, що сила завжди в ній живе.

Коли я дивлюся на небо блакитне
Де хмари шукають свій напрям та шлях,
Коли помічаю красу гір величних
Та їх пишні шати у всіх кольорах

Коли я милуюсь веселкою, полем,
Та снігом, дощем, навіть співом пташок,
То знов наче вперше я стримую подих,
В думках за рядком вже з'явився рядок.

Та сотні дрібниць, навіть посмішки рідних
Дзвінкий сміх малечі, як чує душа
То знов розумію, що всі ці моменти
Складаються разом в поняття "життя".

Село моє, неначе рай,
Ось там колись шумів зелений гай,
Русалки біля озера жили, сміялись, танцювали,
До смерті людину, подейкують, залоскотали.

А там, де колоситься золота пшениця
І тамує спрагу холодна вода із криниці,
Де сонце ввечері заходить за небокрай, —
Там пісня солов’їна рідного села лунає…

У полі, де маки цвітуть яскраво-червоні,
На пасовищах пасуться воронії коні,
Там воля гуляє, мавки співають,
Спекотне літо вони прославляють.

Було колись — село губилося в піснях,
Тепер квітне лише в моїх словах.
Було колись — співали вечорами
Дівчата з парубками…

Минулося. Зостався спомин.
І слави невеликого села відгомін.
За музику тепер жива природа,
Що співає оду незайманій свободі…

Бачу сон, а у нім береги,
Бігла хвиля, до мене спішила,
Босих ніг доганяли сліди,
Та віталась верба, шелестіла…

Ненадовго б туди, якусь мить,
Де давно вже, давно не ходила,
Все кортить мені і болить,
Так болить, що терпіти несила.

Знов зайти, упірнути в те все,
Подих вітру на собі спіймати,
Зазирнути в старе джерельце,
Поміж трав лугом, гаєм блукати

У минулому броджу щодня,
Там ніколи не томляться ноги,
Дивовижна частина життя —
Та природа, стежки ті, дороги.

01.09.2024.

О тихі верби,
Що золотом шепочуть із туманів,
У безтурботті вбралися в коралі
І світ мені поламаний відкрили,
Дали чесноти, виплекали крила
Й на них тепер несуся відурання.
Ті тихі верби
В безвісті стояли і соловей
Із піснею своєю
Жахасний страх від мене відганяли,
І тільки листя падало з дерев,
З високих до небес міцних дерев,
Що силою своєю заряджали.
Та й нині я стою у верболозі,
Понад яким ріка стрімка тече
Із гір в діброви, з лісу на рівнини
Та й водоспадом йде з тремких кичер.
Нема в уяві й в дійсності хвилини,
Котру тепер оспівую рядками,
Затягуються незатяжні рани,
Й рождаються собою всякі рими,
Тож гімн красі пестливо написався
Тим тихим вербам, річці, солов'ю,
Кичерам і застиглому гаю
І знову в голові я промовляю:
О тихі верби…