Зорепад у ніж тумані,
Це жадання й самота.
А скрізь нього рівні лани,
То і є ця пустота.

Заграва за маревом,
Мерехтіли зорі.
Дивували черевом,
Шумували бори.

Барвистая тюльпанова пелюстка
І безмежні золоті степи.
Прикріплена до дерева мотузка,
Лежать солом'яні спорт.

Солдат лежить під деревом,
Можливо, спить.
В історію не внесено
Його здобутки вмить.<br>Богдан

Серед гаїв і садів,
Козак мріяв та сидів.
Думав: – що ж мені робити?
Нема часу тут сидіти! –
Та й пішов до річечки,
Смерть, сім'я і свічечки.
А дружині – всеодно,
Ходить з іншим так п'яно.
А от зараз неважно,
Та забула вже давно.<br>Дикий Я

Кажуть, що історію пишуть архіви.
Але у тридцять третьому
архівами були хати без людей,
і дороги, якими нікого не випускали,
і папери з червоними печатками,
які пахли страхом сильніше,
ніж замерзлі тіла на узбіччях.

Тоді все починалось із наказів:
квадратні столи райвиконкому,
де сиділи люди в шинелях,
чужі й холодні,
як залізничні рейки.
Писали плани хлібозаготівель,
плани невиконувані,
як обіцянки вижити.
Кидали на карту села —
ніби цвяхи.
Хрестик — це означало обшук.
Два хрестики — обшук із вилученням.
Три — розкуркулення,
вигнання,
злам життя.

І свідки казали:
коли по селу йшли активісти,
земля під їхніми ногами
стогнала,
ніби втомилася від того,
що їй весь час наказували
жити без хліба.

У селі Степове
старий дяк Семен
ховав церковні книги в колодязь,
щоб хоч так зберегти
пам'ять про слова,
які ще могли рятувати.
Семен знав:
за обряд — три роки,
за молитву — протокол,
за зернину в кишені —
«саботаж».
«Саботаж» тоді був
кожною спробою вижити.

І от коли прийшли по хліб,
молодий уповноважений,
який учора ще боявся темряви,
сьогодні ходив по хатах
із гордістю,
як із новою зброєю.
Він запитував:
«Де зерно?»
І Семен відповідав:
«У Богові».
Тоді його били на подвір'ї —
довго, методично,
по-державному.

А в сусідньому хуторі
на школу вивісили наказ:
вводиться режим «чорної дошки».
Це означало,
що дорога в село закрита,
їжа не завозиться,
зерно вилучається,
а люди мають «усвідомити відповідальність».
Відповідальність за що?
За те, що жили.
За те, що хотіли жити.

Учителька Ганна читала дітям
книжку про червоний поїзд,
який везе світле майбутнє.
А в цей час за школою
лежали троє сусідських дітей,
які не дійшли на урок —
бо не було що їсти.
Вона бачила їх вікнами,
але не мала права вийти:
такі були правила.
Правила сильніші, ніж милосердя.
Сильніші за життя.

У райцентрі люди згадували,
як у січні
вивозили зерно ешелонами:
нічні платформи, прижаті замками,
пломби,
військові з гвинтівками.
Ніби це не хліб,
а секретна зброя.
І ніхто не смів спитати:
чому наші діти вмирають,
а ваші склади ломляться.

Люди стояли й мовчали —
бо за питання
могли оголосити «ворогом народу».
А «вороги» тоді
не мали права навіть на могилу.

У березні ходили чутки,
що влада дозволить виїзд у міста.
Чутки вмирали швидше,
ніж люди.
На дорогах стояли патрулі:
повертають усіх,
хто виглядає голодним.
А голодними виглядали всі.
Навіть земля.

У хаті подружжя Трохименків
лежали четверо дітей,
накритих одним кожухом.
Батько вирив яму під піччю
і ховав там оберемок пшениці,
яку назбирав уночі на колгоспному полі.
Коли прийшли обшукувати,
все знайшли.
«Несанкціоноване присвоєння колгоспної власності»,
казали вони,
як говорять про дрібний злочин,
а не про боротьбу за право жити.

Через тиждень
дітей уже не було.
Через місяць
не стало й батька.
Мати залишилася одна —
вона ходила селом,
розмовляла з порожніми вікнами,
запитувала,
чи можна повернути минуле.
Ніхто не відповів.

І от тепер,
коли ми говоримо про ті роки,
влада може змінитися,
держави можуть падати,
ідеології — тріскатися,
але тіні тридцять третього
не відпускають землю.
Вони стоять на межі села,
як забуті вартові,
і щоразу нагадують:
життя не можна планувати наказами,
і волю не можна закривати печатками.

Бо Голодомор —
це не тільки смерть.
Це — система,
яка хотіла вбити пам’ять.
Але не змогла.
Бо навіть у найтемніші дні
люди тихо передавали одне одному
крихти —
хліба,
любові,
віри.
І саме ці крихти
зберегли країну.

Сьогодні — 22 листопада 2025 року, четверта субота листопада,
день, коли Україна вшановує пам’ять мільйонів людей,
яких забрав Голодомор.

Голодомор 1932–1933 років — це навмисний геноцид українців,
організований радянською владою.
Це були роки, коли насильницька колективізація,
позбавлення селян зерна, «чорні дошки»,
заборона виїзду з сіл,
репресії та примусове вилучення будь-якої їжі
призвели до масової смерті людей —
цілих родин, цілих поколінь.

Голодомор був не стихійним лихом,
а спланованою політикою тоталітарного режиму,
який намагався зламати опір українського селянства
і придушити саму можливість незалежного життя.

Сьогодні ми згадуємо всіх,
хто не пережив тридцять третій,
усіх, чиї голоси замовкли в селах і містах,
усіх дітей, які не встигли вирости.

У цей день у всій Україні прийнято
о 16:00 запалити свічку пам’яті
й поставити її на підвіконня —
щоб світло нагадало:
ми пам’ятаємо їх,
ми говоримо за них,
ми не дамо світу забути правду.
<br>Костя

Спить солдат.
Поволі догоряє свічка,
лиш дрижать метеликами вії.
Золота коса
і жовто–синя стрічка…
А на дворі вітер снігом віє.

Все пройшла —
і заборону військкомату,
всупереч сльозам в очах родини.
Як змогла
вона у руки зброю взяти,
дівчинка, недавно ще дитина!

Що вона
юнацьким серцем відчувала,
як в заграві грозового пекла
на плечах,
посеред вогняного шквалу,
рятувала хлопця з небезпеки?

Спить солдат,
вогкий бушлат і чорні берці,
камуфляж в зелених візерунках…
Зазвичай
ії біле плаття би до серця,
мешти на високих закаблуках!

По війні
іде дівчина крок за кроком,
затаївши страх, забувши втому.
Хай у сні
примариться їй мирний спокій
в маминих долонях біля дому.

Біль і гнів
переправляючи у силу,
піднялась вона над божевіллям!
…На війні
поки що спить дівчина мила,
дівчинка з далекого Поділля!
.<br>В'ячеслав Семенко

Війна почалась ненацька, я досі її пам'ятаю.
Як мама збудила, сказала:
– "Вставай, я з тобою завжди, знай,

Обіцяй, що не будеш боятись!"
– "Обіцяю," – сказала я мужньо.
Но в серці тривога і страх.
І тут мама шепоче: "Війна почалася."…
І все вмить рухнуло у моїх очах.

Я боялася сильно… за себе,
боялась за свою сім'ю,
вдруг доля гірка на мене впаде,
що втрачу я все, що мені дороге.

Можливо, сама я загину,
або люди в моєму силі.
Я боялася смерті, чесно скажу.
Но зараз навпаки… я її люблю…

Після того, що сталось,
втратила я віру в людей.
Перестала любити, що маю,
і вірити у все, що живе.

Звучить старанно, я знаю.
Сама вже себе я навіть боюсь.
Но в серці ніж, що лежить там роками,
а загнали його ті, кого я люблю…

Та мене зрадили і не раз, і не два.
В ранах і шрамах вся моя душа.
Боюсь я війни? Ні, анітрохи.
Вже все одно… бо така моя доля.

Мене не лякають крики від болю,
і звуки вибухів та серен
Мене не лякають ріки із крові,
і навіть міста, знищені вщент.

Я бачила стільки… що нині байдуже.
І кожен удар для мене лиш шрам…
Бо я болю не знаю, крики не чую,
і пекло для мене – це рай…

Від зради померти я хочу,
щоб більше не відчути цю біль.
Моя смерть – це моя перемога,
забуття, в якому спочину навік…

Нехай ця війна, що приносить всім муки,
стане початком мого кінця.
А чорна пітьма, мов останні звуки,
зцілить всі рани і віддасть в забуття.

<br>Ващак Андріана Михалівна

Я вишиваю нитками безсоння
цнотливий ранок. Знову, наче, вперше.
Хоч місяць небом мандри не завершив
і краплі ночі ще на підвіконні.

У голку засиляю перший промінь —
хрупкий, сором'язливий і тендітний…
В чеканні чуда у порі досвітній
стоять ліси, сумні і нерухомі.

Рожеву нитку покладу на обрій,
осоння ясно загаптую сріблом,
по травах роси кину дрібно-дрібно,
розсиплю заходом останні зорі.

Розквітне небо вишитим обрусом,
стече у безвість ніч за видноколом.
Дістане ключ Дажбог золоточолий,
розчеше по полях пшеничні вуса!<br>В'ячеслав Семенко

Твоя увага це важливо
Одна усмішка — цілий день.
Від неї настрій мій грайливий,
І зникли тіні похмурень.

Твій погляд — променем зігріє,
неначе сонце в час весни.
І серце тихо так радіє.
Торкає душу, гріє сни.

З тобою світ, мов із віконця,
Лише яскраві бачу сни.
Мовчання лагідно шепоче,
Коли у погляді — весни.

З тобою дні — мов казка дивна,
Де все яскраве і живе.
Твоя любов така чарівна,
Вона натхнення додає.<br>Олександра Градовська

Твої очі все розкажуть —
без питань, без зайвих фраз.
В них і спокій, і відвага,
і мій всесвіт — просто зараз.

Твої очі тихо кажуть
що єдина я така,
що між сотнями доріг
ти мене шукав щодня.

Твої очі мовби світло
поміж бур і теплих хмар –
я в них бачу свій прихисток,
свій початок і свій дар.

Твої очі так торкають
наче промінь крізь вітри –
серце ніжно зігрівають
і дарують теплі сни.

Твої очі — тихий подих,
мов тепло серед зими,
і в їх глибині невимовній
ми залишимось людьми.
<br>Олександра Градовська

Для чого ти є ідеалом,
мальованим у моїх думках?
І серце, мов стискає, в мене,
коли усміхнена душа.

І волю кров’ю не проб’єш,
коли закохана душа.
А сили в мене не відбереш,
коли загублена — воля.

Моє признання ти відкинув,
кохаючи себе одного.
Мене ти волі не позбавив,
лишивши серце без нічого.

Для чого моє серденько
без тебе не зуміє ?
Для чого не являвся ти
у ту хвилину ?

Моя не зранена душа,
а волею перевірена,
благає тільки одного —
будь поруч, рідний, у цю мить. <br>Олександра Градовська

Подібних не шукайте в світі,
Таких самих не знайдете.
Лише кохайте, як вас навчили,
Лише турбуйтеся тих слів.
Моя любов до вас зникає,
Як ранковий туман в полі.
Та спогади ще зігрівають,
Наче промінь сонця в долі.
І почуття мої опалі,
Як листя восени з дерев,
Що, проминувши час печалі,
Лягає килимом без меж.<br>Олександра Градовська