Не наповненість переповнює мене,
А тиша, що в серці живе,
Мов хвилі, що б'ють у береги,
Невисловлені слова несучи.
Піду, не сказавши, що хочу,
Залишу у словах недомовлене,
Як шепіт на вітрі, що губиться вночі.
Нехай мовчання розкаже все те,
Чого не змогли донести мої очі,
Все те, що не змогли сказати мені
Мої рідні — батьки.
Все те, що хотіла сказати тобі,
Залишу все в спогадах, мовчанням прикритим,
Ті почуття, що не стали словами.
І хай їх тиша навік заховає,
Немов шепіт вітрів між снами.
Та, може, колись ти почуєш у мить
Все те, що було невимовлене мною.
І хочеться вірити — час зупинить
Те, що втрачається за одну мить.<br>Олександра Градовська

Я вишиваю нитками безсоння
цнотливий ранок. Знову наче вперше.
Хоч місяць небом мандри не завершив
і краплі ночі ще на підвіконні.

У голку засиляю перший промінь —
хрупкий, сором'язливий і тендітний…
В чеканні чуда у порі досвітній
стоять ліси сумні і нерухомі.

Рожеву нитку покладу на обрій,
осоння ясно загаптую сріблом,
по травах роси кину дрібно-дрібно,
розсиплю заходом останні зорі.

Розквітне небо вишитим обрусом,
стече у безвість ніч за видноколом.
Дістане ключ Дажбог золоточолий,
розчеше по полях пшеничні вуса!<br>В'ячеслав Семенко

Пишу тобі мій воїне, мій друже,
За тебе я хвилююсь дуже.
І в кожну ніч яку я сплю,
В думках за тебе Бога я молю.
Нехай він вбереже, нехай щитом він стане,
Нехай врятує від важкої рани.
Благаю тільки, бережи себе!
Бо вдома знаєш, ждуть усі тебе.
Пишу… Нехай цей лист подяки щирий,
На мить дарує посмішку тобі.
Я дякую, я вірю, я чекаю
Думками я тебе оберігаю…

<br>Ірина Мякота

У темряві снились солдатові очі,
І тихо шептали, додому так хочу…
За мамою скучив, і діти чекають,
Що я в небезпеці вони і не знають.
Так холодно, сиро, в окопі моїм,
Вкриваюсь я сильно бушлатом своїм.
Молюся, в страху, дух стискає
Останньої надії вже наче немає.
Мене охопила велика туга,
Учора ховали найкращого друга.
У мене є віра, та сил вже немає,
Віра моя помаленьку вмирає…

<br>Ірина Мякота

О, Україно! Люба ненько,
Скажи чому ти так тихенько,
Схиляєш голову в журбі.
Невже не можеш ти піднятись,
З колін нарешті і піти?
Піти туди, де чисті гори,
Сади, луги, поля, степи.
Де пісня лине в ріднім краю,
І синя річка протікає.
Співучі діти, сміх і радість,
Лунає дзвінко завжди тут.
Усі привітні й щирі люди,
Заходять в гості й добра ждуть.
Я так люблю тебе кохана
За те, що ти така багряна,
Чарівна, ніжна, золота.
Я прожила ще мало років,
Та я пізнала вже тебе.
Проте не знала що ти рідна
Опустиш голову в журбі.
І ще раз впадеш на коліна,
Попросиш в Бога ти собі.
Ще сили, захисту й терпіння,
Щоб він зберіг твоїх синів.
Але ти знай моя кохана,
Що віра завжди у мені.
Я до останнього чекаю,
Я знаю буде добре все.
Ми молимось і ждемо миру,
Бо знаєм, що наступить він.
І підіймешся ти з руїни,
Все буде добре, просто вір.<br>Ірина Мякота

Розбитими дорогами у пекло завезуть,
Нога у ногу вірно на смерть вони ідуть.
Віддали душу, тіло, серце,
За одну мить, все обірветься.
Вони не знали, вони мужньо йшли,
Відважно бились, вони все могли.
Уперті, горді, сильні, безупинно,
Казали, переможем неодмінно.
Та рана та болюча, яка торкалась…
Торкалась серце, а потім тіла.
Орлів, які так жить хотіли!
Розклеїлись, роздерлись, розлетілись,
Ніби в повітрі просто розчинились.
І кожен день, кожну годину,
Небо – бере собі людину.
Вони мов янголи,
Нехай для них там буде спокій.
В пам'яті закарбувалися глибоко.
Боже даруй їм там у хмарах тишу,
Для них у серці місце ми залишим.<br>Ірина Мякота

Сучасні діти бажають отримати чудес,
Міста і вітрини оздоблені новорічними прикрасами.
З минулих або казкових часів,
З'явилися казкові герої.

Царі, ельфи і дивакуваті створіння,
Дарують їм веселощі і радості.
Хтось зустрів Санту,
Свої бажання відкрив Йому.

І новорічну ніч всі бажання здійснилися.
Чарівна природа змінилася в мить,
Наповнився незвичайним запахами.
Чудернацькі ельфи і гноми танець ведуть.

Пісні співають про мир звіщають,
Надію вселяють – ці чудові мить.
Казкар розкаже і поринуть в казку.
Незвичайно бути дитиною на мить.

Спомини і мрії змішуються в раз,
Що не розібрати в реальному часі.
Країна мрій повинна бути,
Щоб світ фантастично – казковий жив.

Про гарних героїв і чудесних країн,
Де в мирі люди і королі живуть.
Природа світиться і міняє свої барви.
Чарівний світ дає надію.

Хто б не знищив і не руйнував дитинство,
В казковий світ існує постійно,
Країна мрій і чудес відкриті для всіх.
Поринь у неї, і будеш жити в ній.

Ліліпути і велетні мають свої держави,
Живуть разом і дружно.
Війни давно скінчилися.
Все навколо ожило.

Мріяти повинні всі бажаючі,
І поспішати кудись не слід.
Можна за мить все зникне,
Ці чудові пейзажі перед нами.

Не давати темряві володіти,
Країну знищити швидко можна.
Відновити важко буде усім.
Новорічні вогники світяться.

Радість дітям дають.
Мріяти повинні усі,
І бажання здійснюватися повинні.
Дітям в дорогу щастя відкриті двері.

Заходьте в в радості живіть.
Бажаємо про вічне.
І щасливе майбутнє,
Час не має сили над цим.

Денис Третяк 7.12.2025

<br>Денис

07.12.2025
1383-й день війни

Вже не буде сьогодні і завтра,
Так, як вчора було, до війни,
Все змінила вона й це назавжди,
Але з гідністю завтра житимо ми.

Діло йде до закінчення жаху,
Та тривог стало більше в рази,
Ворог знищує все, що дістане,
Те, що гріє і світить в житті.

І чого ти досяг, мала гнидо?…
Вас зненавидів весь наш народ,
Ти горшки всі побив з білим світом,
І продовжуєш підлий терор.

Прорахунки твої на долоні,
Ти напевно їх бачиш усі,
Та закінчить війну ти не можеш,
Бо впаде вже твій трон у кремлі.

Тебе штати за вуха все тягнуть,
Із болота ганьби дістають,
Їм угода потрібна для трампа,
На умови твої пристають.

Та здається, що миру не буде,
Бо для тебе війна, це життя,
І нехай іще терпить росія,
Бо "вєлікая" дура вона.<br>Галина Корольова

Не в печері звичайній, де камінь плаче росою,
А в серці громовому,де б'ються зірки об стріху,
Де час зупиняється,наче втомлений кінь,
Я розкриваю Книгу,що написана кров'ю.

Її палітурка — з шкіри дракона старішого за місяць,
Її застібки— з ікла мамонта, що в льодах заснув,
Букви на пергаменті— не чорнило їх в'яже,
А справжні блискавки,в пазурі часу впряжені.

Я читаю слова, що народжують вихор,
Кожен склад— це іскра, що падає в пітьму,
«Антаракс!Морітум! Вітає Ностра!»
Стіни світу тремтять,віддаючись у полон.

Підлога під ногами перетворюється на хмару,
Стеля розкривається,немов прозора вода,
І зоряні тварини,що спали у безодні,
Відкривають повіки,і світ їхній — біда.

Ось Змій Самоцвітний, його луски — всі кольори,
В очах його— чорні діри, де тонуть комети,
Він вигинає спину,зірвавшись із ланцюга,
Щоб слухати волю того,хто зважився цей.

«Давно не бачив я, хто б мав у грудях таку сміливість, —
Сиплеться його голос, наче каміння з гір.
—Ти хочеш влади?Ти хочеш знання вічного?
Але спочатку витримай мій погляд,смертний!»

Я не відвожу очей, хоч розум кричить від болю,
Я дивлюсь у провалля,де народжується страх.
«Не потрібна мені влада над містами і людьми!
Даруй мені розуміння музики,що грає в вітрах!»

Змій застигає. Всесвіт затримує подих.
Потім він випускає сльозу— прозору, як дзеркало,
Вона падає мені в долоні,і в ній я бачу
Таємниці галактик,що сповитої в мовчання шовк.

Я бачу, як кожна душа — це нота в симфонії,
Як кожна планета— акорд у божественному джазі,
Як навіть моя темрява,і біль, і вагання —
Лише невеликий пасаж у цій віршованій розповіді.

Змій похитав головою і зник у туманності,
Залишивши мені цю сльозу-кристал у долоні.
Я закриваю книгу, ритуал завершено.
І тепер я сама — і вірш, і співець, і закон.<br>Володько Софія Антонівна

Немає долі, немає волі
Куди не глянь — сплошна сірота
Шарпнеш двері — наглухо закриті
Ключ шукатимеш — не знайдеш
Лиш пил і дим, що легені убиває
Що душить кожний день мене
Забирає в мене силу, і славу, і волю
Що геть бери і в підлогу лягай
Та й майбутнє вже давно пропало
Ні світла, ні знаку не несе
Воно закрите, як туманом непроглядним
Куди ж дивитися?
Чи буде воля?
Чи буде слава та, що колись була у мене?
У відповідь лише мовчання
Люди є, але їх немає
Душі вже у них пусті
І не сказані страждання самі об себе стіну б’ють
Що вже вулканом з душі йде
А я все мовчу, і ходжу тихо
Листя ногами загрібаю
Знову біль, і печаль, й тоску
Все у себе заганяю
Приходжу в тишину і плачу
Бо нема ні сил, ні волі
Ні єдиної в душі наснаги
Щоби встати знову і піти
А як устану — то за мить вже ляжу знову
Бо сірота залізним кулаком затисне
Втисне так, що вичавить усе живе назовні
А життя за ноги тягне
Кричить, що треба щось робити
Але не можу я робити, бо сірота не дає мені встати
І так вже днями, місяцями
Роки вже в спину одне одного женуть
На дні я, на дні лежу і руку простягаю
Але не візьме ніхто, бо пусто
І поступово розчиняюсь в пустоті
І серце, і легені, що поверхнево уже дишуть
А життя і тягне далі
Тягне так, шо ноги скоро вирве
А як вирве — то вже пізно
І вставати, і чогось хотіти
Мої холодні очі — вони більше не живі
І страх, і жалість, і милосердя в них було
Але не переміг із них ніхто
Перемогла доля, страшна, удушна
Що зарила в землю слабих
І мене з собою підхватила
А я ще жду, і все ще вірю
Що сліпота в мені людину бачить
Очей у тої сліпоти немає, лиш знають вони жити як
Не чекай, що вони прийдуть — вони не прийдуть
І ногами сліду не залишать
Лиш посміються і ще гірше брудом всиплять
Бо хто для них я?
Ні друг, ні знайомий, ні товариш
Лиш та комаха, що без ніг лежить
І валяється усім в ногах
Знав би ти, хлопче, доля яка буде твоя
Той сміх би зник ще роки тому
Набрався волі я в кулак тоді
Але вирвала у мене доля
Відібрала, і не вертає
Як хоч до неї не тягнися
Ну де ж ти, славо моя?
Чому в одиноці ти ще плачеш?
Тут я, прийди до мене, прошу
Підніми мене з колін
І душу опови мою
Знеси весь бруд із неї
Залий водою – чистою, святою
Без жодної краплі тої болі
І винеси увесь печаль
І задави його руками
Міцно, смертно
Так, щоби як встати вже не знало
Й лежало мертвим в тишині
Закрите і незгадане ніким…
<br>Ясир Кабанов