09.12.2025
1385-й день війни
Підтримаємо президента!

Закликаю в час не гожий
Об'єднати Сили,
Українці – ви сміливі,
Ви найкращі в Світі!

Президент наш Гетьман славний,
Захищає Волю,
Тож підтримаємо його,
Спільно урятуєм Долю.

Долю нашої країни,
Що кров'ю умилась,,
Відіб'ємося від зради,
Що зараз утворилась.

Хай не думає росія,
не‌други і штати,
Що вони цабе у світі
І тільки силою своєю можуть керувати.

Не один із президентів,
Так нами не пишався,
Тож даруймо йому Силу,
Щоб він весь час тримався!

Слава Україні!
Слава ЗСУ!
Слава українському народу!
Дякую Богам!<br>Галина Корольова

У священних гаях під дубів віковічними кронами,
Між блакиттю небес і безмежжям полів золотих
Жив великий народ за своїми старими законами
І молився тим самим богам, що й батьки і діди.

Та правителі їх поріднились з незваними го́стями,
Що прине́сли чуже божество із чужої землі,
І упали священні дуби під сокирами гострими,
Залишилися сиротами і старі, і малі.

Несміливі скорились, бо просто вже звикли скорятися
А захланні купилися пряником, чи калачем,
Ну, а тих, хто не вмів лицемірити і притворятися,
Навернули до нового бога вогнем і мечем.

Відтоді той народ звідусіль на шматки роздирається,
І висить над його головою прокляття біди,
Бо, хто плюне в криницю свою, потім гірко розкається,
По сусідах пішовши просити напитись води.

Відмахнулися ми по-дитячому і нерозважливо,
Сиві хвилі століть нас товчуть до чужих берегів,
Може, все через те, що колись легковажно й зневажливо
Відвернулися ми від прадавніх батьківських богів.

А забуті боги не пропали безслідно, не згинули,
Хоч все нових богів нам несе невблаганний наш час,
Невідомо тепер, чи це ми їх байдуже покинули,
Чи, скоріше всього́, це вони відвернулись від нас.<br>Олександр Шевченко

Марнота
(Книга Пророка Еклезіаста)

Покоління відходить, покоління приходить,
А земля, як була, так і є,
І сонечко сходить, і сонце заходить,
І знову назавтра встає.
Віють вітри на південь, віють вітри на північ,
На круги повертають свої,
І не можуть наповнити синього моря
Всі потоки з ціло́ї землі.
Всьому свій час,
І година своя кожній справі під небом,
Всьому свій час,
І тобі ні за чим жалкувати не треба,
Бо то все – марнота́.

Є родитися час і є час помирати,
Руйнувати є час, будувати є час,
Розкидати каміння є час і збирати,
Час є плакати і танцювати є час,
І мовчати є час, і є час говорити,
Час любити і час ненавидіти є,
Час війні і час миру, зимі час і літу,
Бо накреслено всьому своє.
Всьому свій час,
І година своя кожній справі під небом,
Всьому свій час,
І тобі ні за чим жалкувати не треба,
Бо то все – марнота́.

Тож іди і живи, доки маєш потребу,
Та із серцем веселим вино своє пий,
Краще псові живому, ніж мертвому леву,
Тож іди і живи, грішний ти чи святий,
Все, що є, те вже бу́ло й ново́го не скажеш,
Бо нічого ново́го під сонцем нема,
Всі ми з пороху вийшли і в порох поляжем, –
І дурному і мудрому – доля одна…
Всьому свій час,
І година своя кожній справі під небом,
Всьому свій час,
І тобі ні за чим жалкувати не треба,
Бо то все – марнота́.<br>Олександр Шевченко

Із далеких віків, та із сивих давнин
Люди вірять, що Правда на світі жива,
І шукати ту Правду пішов не один,
Та ніхто не вернувся назад.

Раз зібрався в дорогу один чоловік,
Кинув рідних і дім, кинув все, будь що будь!
Обійшов цілий світ, і минув його вік,
Нелегкою була довга путь.

Та він вірив, що Правда на світі жива,
Молода, неземної краси, як богиня,
Свято вірив, що Правда – не просто слова,
Що ніколи вона не загине.

І зустрілась бабуся, потворна й страшна,
Вся у зморшках і шрамах, сліпа і беззуба,
То й була ота Правда, яку він шукав,
Що у битвах знайшла свою згубу.

І від розпачу гірко заплакав старий:
«Люди вірять, що ти молода і прекрасна,
Як я їм розкажу, що я Правду зустрів
Таку кволу, стару і нещасну?»

Ну, а Правда на те посміхнулася криво:
«Ти дитячу їх віру в серцях не души,
Можна все у людей відібрати, крім віри…
А тому, ти їм просто збреши.

Ти скажи їм, що Правда на світі жива,
Молода, неземної краси, як богиня,
Нехай вірять, що Правда – не просто слова,
Що ніколи вона не загине…»<br>Олександр Шевченко

Жив собі один поет, може, кращий, може гірший,
У карпатському краю, у землі своїх дідів,
Кожна крапелька роси у його бриніла віршах,
Люди плакали, а він писав так, як умів.

Жив собі один маляр, може кращий, може, гірший,
Він не знав тих малярів, що пройшли через віки,
Малював усе, що знав, бо не вмів складати вірші,
Малював церквам святих, а дівчатам – квіточки.

І, напевно, що вони б не зустрілися, як друзі,
І прожили б все життя своє сповна,
Подружили їх обох не якісь високі музи,
Подружила їх кривавая війна.

Подружила багатьох, замінила батька й матір,
Не було шляху́ назад, воля кликала вперед,
І, народжені творити, були змушені вбивати,
І пішли тоді до бою наш художник і поет.

Нерозлучними були у війни кривавій пащі,
Як упав один із них, другий скошений упав,
І були з них вояки́, може гірші, може кращі,
Та найкращий той вояк, що за рідний крій повстав.

І лежать вони удвох зіницями до неба,
Пролітають журавлі в височині,
Забирають журавлі і від мене, і від тебе
Ненароджені картини і пісні.

Про любов, і про життя, про орду, страшну і дику,
Про найбільше лихо нашої землі –
Породила та земля славних прадідів великих,
Що за правнуків поганих полягли.<br>Олександр Шевченко

Чуєш, хлопче, що навпроти з автоматом,
Хто прислав тебе сюди?
Хто заставив убивати й проливати
Ріки крові і біди?
Проводила тебе мати воювати
В неіснуючій війні,
Проводили тебе діти, щоб чекати
Батька в цинковій труні.
Чи думав ти, для чого ти живеш?
Чи думав ти, за що вмирати йдеш?
Чи просто так, за жратву і за кір,
Чи за мордатих тих попів?
Чи за смердючий і гнилий «рускій мір»,
За недоношених царків?

Може, досить відбирати й грабувати?
Ти переступив межу,
Може, краще свою хату будувати,
Аніж лізти у чужу?
Номер 200 в нагороду, небагато
Заслужив у боротьбі,
І ніколи ти не був для мене братом –
Вовк тамбовський брат тобі.
Ти заслужив прокляття матерів,
Ти заслужив їх не́нависть і гнів.
Тепер для нас ти – не людина, ти – звір,
Отримав все, чого хотів,
Ти принести хотів «святой рускій мір», –
Світ недоношених царків.<br>Олександр Шевченко

«Я лі, ти лі і ані лі,
То лі ви лі, то лі ми лі?
Я-та, он-та и ані-та,
То лі ви-та, то лі ми-та?
Ну-ка, дай-ка, пасматрі-ка,
Падайді-ка, атайді-ка,
Чєк нє сразу панімаєт,
Чєк ващє нє прасєкаєт.
Наш вєлікій і магучій
Нє замочіш, нє задрючіш,
Он вєдь тєм вєдь і харош, –
Сам уроєт каво хош…
Может, ти пєстняк спайош?
Да, пара, єдрьона вош!»

Отакі пісні, малята,
Вже звучать у кожній хаті,
І у полі, і у лісі,
І в гніздечку, що у стрісі.
Не прилипне ця зараза,
Щезне, згине вся одразу,
Коли будемо співати
Тих пісень, що вчила мати.

Мати злого не навчає,
Бо від Бога мудрість має,
Бо від рідного народу
П'є святу і чисту воду.
Хто із матері сміється,
За копійку продається,
Хто про матір забуває,
Той таких пісень співає:

«Я лі, ти лі і ані лі…<br>Олександр Шевченко

Сіро навколо, сірий бардак, сіро на серці, сіріє в очах
Від сірих будинків, сірих дахів з сірими гніздами сірих птахів,
Сірі дерева, сірі кущі, з сірого неба – сірі дощі,
Сірі коти в тиші сірих ночей ловлять таких же сірих мишей.
Сіра, сіра земля росами сірими щедро вмивається,
Сіра ранкова зоря, з неї ще один сірий день починається.

В сірих тарілках – сіра бурда, з краників сірих – сіра вода,
Гості приходять на сірий поріг, з сірою сіллю їдять сірий хліб,
Сірі проблеми і балачки́, сірі озера, сірі річки,
В сіру грязюку сірих доріг сірий узимку випаде сніг.
Сірі вовки у казках несамовито за зайчиком сірим ганяються,
Сірість – у сірих думках, кожен собака Сірком у нас називається.

Сірі колони сірих невдах з сірими злиднями в сірих торба́́х
Перебудовують сірий наш край в сірий бетонно-асфальтовий рай.
Сіра країна сірих людей з сірим утіленням сірих ідей,
І починається сірий наш день сірими звуками сірих пісень.
Сірий світ наш такий, – сірі вожді тремтять над своїми коритами,
Сірі надгробки надій вкриті сірими, сірими, сірими, сірими квітами…<br>Олександр Шевченко

Спи, малюк, не дивися на світ, у який ти недавно прийшов,
Не дивися на світ, у якому доводиться жити всім нам,
Тут панують красиві слова і найбільше між ними – «любов»,
Та ніхто вже не вірить ніяким красивим словам.

Знай, малюк, що це тільки в казках є герої погані й хороші,
А, насправді, погані і дуже погані буваємо ми,
Ти дізнаєшся, що таке заздрість, ти дізнаєшся, що таке гроші,
І не раз ще побачиш, що вони роблять з людьми.

Плач, малюк, хай очистить всіх нас непорочна дитяча сльоза
Від болота гнилого усіх наших про́житих літ,
Плач, малюк, може, зм’якне хоч раз зачерствіла доросла душа,
Може, ти будеш тим, хто прийшов врятувати цей світ.

Вчись, малюк, вчись, малюк, якщо хочеш на світі цім жити,
Де життя – це суцільна брехня, лицемірство і зло,
І в свій час ти дізнаєшся звідки насправді з’являються діти,
І що треба робити для того, щоб їх не було.

Вір, малюк, ти навчишся колись кому треба, приємно всміхатись,
І не вірити майже ніколи жіночим сльозам,
Я хотів би ще дуже багато чого вже сьогодні тобі розказати,
Але, краще, якщо про це все ти дізнаєшся сам.

Спи, малюк, хай присниться тобі чиста-чиста ранкова роса,
Кольоровий метелик в зеленій пахучій траві,
Хай присниться веселка крутою дугою, небесна краса
І забавка, що мама не може купити тобі.
Спи, малюк, спи, малюк, спи…<br>Олександр Шевченко

Я хотів би заснути й проснутись породистим псом,
Навіть дуже бридким, але з довгим таким родоводом,
Щоб у мами і в тата медалі були,
Щоб з дитинства мене стерегли й берегли,
А, якщо загуляю, шукали за винагороду.

Я хотів би заснути й проснутись породистим псом,
На м’яких килимах, в величезній, як місто, квартирі,
І, щоб стриг мене виключно мій перукар,
І, щоб жер я лиш м'ясо і Pedigree Pal,
І, щоб сучок під мене водили, ще й гроші платили.

Я – не вуличний пес, не безрідний барбос,
Не якась там нікчемна собачка,
Що господар її прив’язав у дворі,
А дітей її просто втопив у відрі,
За моїх же дітей він собі ще одну купить тачку.

А, до речі, про тачки, я лю́блю лише Mercedes,
А ще люблю по відео мультик про Тома і Джеррі,
А ще люблю купатися в теплій воді,
А ще люблю ганяти сусідських котів,
А ще люблю накласти під ноги у парку, чи в сквері.

Ох, ти доля собача солодка моя,
Не всі люди так добре живуть.
Бережу, як зіницю, господаря я,
Не дай, Боже, його заберуть.<br>Олександр Шевченко