Колись ми всі жили своїм життям —
Хтось будував, а хтось орав поля,
Хтось хліб ростив, щоб пахнув теплим ранком,
Хтось дітям ніс любов у рідний дім.
Хтось мав верстат, хтось — трактор у дворі,
Хтось пік хліб, хтось сіяв і збирав,
Хтось просто мріяв в мирному житті
І своїх дітей за руку проводжав.
Ми не були солдатами від народження,
Не всі тримали зброю у руках,
Не всі проходили військові навчання,
Не всі уміли жити у війні й боях.
Ми просто були звичайними людьми —
І мали свої плани, сни й дороги.
Та одного дня прийшла війна
І розділила світ на «до» і «після»…
Прийшла Росія на нашу землю,
Прийшла чужа війна до наших хат.
І той, хто вчора будував свою оселю,
Сьогодні став на захист біля неї у стрій.
Той, хто вирощував пшеницю в полі,
Взяв зброю, щоб не втратити свій край.
Той, хто тримав дитину на долонях,
Сьогодні тримає оборону — не відступає.
Ми не герої з казок і фільмів,
Ми — просто люди, в яких є сім'ї.
У кожного десь мама виглядає,
У кожного є діти, є дружина.
У кожного залишився рідний дім,
Де ще стоять знайомі речі на місцях.
Де пахне хлібом, кавою і літом,
Де дитячий сміх лишився у думках.
І ми стоїмо.
Не тому, що нам не страшно.
Не тому, що нам легко кожен день.
А тому, що за спиною — найдорожче,
Що є у цьому світі для людей.
За нами — мами, діти і дружини,
За нами — батьківські старі двори,
За нами — рідна українська земля,
За нами — наші предки і діти.
І кожен день ми дивимось на небо
Та подумки повторюємо одне:
«Коли вже скажуть:
Війна закінчилась…
Коли вже скажуть:
Україна перемогла?»
Ми чекаємо цих простих кількох слів,
Які для нас дорожчі за усе:
«Ми перемогли.
Війна закінчилась.
Ви можете повертатися додому».
Додому…
Яке просте слово.
А скільки в ньому мрій і почуттів.
Додому — де чекає рідна людина,
Де хтось маленький засинає без страху.
Додому — де тебе чекають роками,
Де зберігають твоє місце за столом.
Де мама і дружина молиться за тебе ночами,
А діти рахують дні до зустрічі з татом.
Ми всі хочемо одного — повернутись.
Не переможцями з медалями на грудях,
Не великими героями в газетах —
А просто живими повернутись додому.
Обійняти тих, кого так довго не бачили.
Почути: «Тату, ти прийшов…»
І зрозуміти, що всі ці страшні дороги
Були заради того, щоб повернутись знов.
Повернутись до своїх полів і садів,
До тихих ранків, до звичайних турбот.
До роботи, до хліба, до мирного життя,
До сонця, яке сходить без вибухів і сирен.
Можливо, ми вже ніколи не будемо такими,
Якими були до цієї війни.
Бо війна залишає слід у кожному,
Хто хоч раз побачив її очима.
Та нехай вона не забере головного —
Нашої віри, любові й надії.
Бо ми тримаємось не заради війни —
Ми тримаємось заради миру.
За право нашим дітям жити
На своїй землі, під своїм небом.
За право самим вирішувати свою долю,
За право бути вільними — такими, як треба.
І якщо колись ми знову візьмемо в руки
Не зброю, а лопату, молоток чи хліб —
Нехай це буде найкращим доказом того,
Що ми вистояли й повернули собі мир.
Нехай знову трактори підуть по полях,
Нехай засівається українська земля.
Нехай у селах лунає дитячий сміх,
А не вибухи серед ночі.
Нехай будуються нові будинки,
Нехай ростуть сади біля хат.
Нехай чоловіки повернуться до своїх родин,
А матері і дружини перестануть чекати біля вікон.
І ми скажемо тим, кого втратили:
«Брате, ми пам'ятаємо тебе.
Ти не пішов у небуття —
Ти залишився в нашій свободі,
У нашій землі, у наших дітях».
Бо за кожним, хто стоїть сьогодні,
Є тисячі тих, хто просто хоче жити.
І ми не просимо для себе багато —
Ми просто хочемо додому повернутись.
Туди, де нас люблять.
Туди, де нас чекають.
Туди, де наші діти ростуть.
Туди, де Україна починається з порога.
І поки ми стоїмо —
Ми віримо.
Віримо у той день,
Коли пролунає не команда до бою,
Не тривога і не постріл у темряві,
А найрідніші слова:
«Війна закінчилась.
Ми перемогли.
Україна вистояла.
Повертайтесь додому…»
І тоді ми підемо.
Не в бій.
Додому.
До дітей.
До дружин.
До матерів.
До батьків.
До своїх садів і полів.
До життя, яке ми так довго захищали.
І, можливо, вперше за багато років
Ми дозволимо собі просто усміхнутись.
Бо ми вистояли.
Бо ми не віддали своє.
Бо ми захистили найдорожче.
Бо це — наша земля.
Це — наш дім.
Це — наша Україна.
І після всього, що ми пережили,
Найбільша наша мрія буде зовсім проста:
Жити.
Любити.
Працювати.
Ростити дітей.
І більше ніколи
не чути війни.
Додому, хлопці…
Нас там чекають. 💪🇺🇦
