Земля не кричить — вона пам’ятає
Кроки, що йшли по ній нишком у гріх,
І тих, що стояли до самого краю,
Не зрадивши правди і честі своїх.

Вона чула клятви, промовлені вголос,
І ті, що ламались у першій же тьмі.
Земля — то не камінь, не пил і не голос,
Вона — пам’ять тисячоліть у клеймі.

Там, де гадали — лишилася пустка,
Проросте коріння і вийде на світ.
Правда — не хустка і не папірець,
Це сталь, що гартує столітній граніт.

Вона знає імена, що в архівах не вписані,
І тих, хто вписав себе зрадою й кров’ю.
Надіями нашими й болем заколисана,
Вона крізь віки пронесе цю основу.

Терпляче чекає, поки все стане на місця,
Бо тінь не сховає того, що було.
На світ виходить не крик і не месниця —
А пам’ять століть, що розсіює зло.

І коли запитають: «Хто нас розсудить?» —
Земля промовчить у вечірній імлі.
Бо тисяча літ — це не просто споруди,
Це вічний суддя.
Це пам’ять землі.

Земля не кричить — вона пам’ятає
Кроки, що йшли по ній нишком у гріх,
І ті, що стояли до самого краю,
Не зрадивши правди і честі своїх.

​Вона чула клятви, промовлені вголос,
І ті, що зламались у першій же тьмі.
Земля — то не камінь, не пил і не голос,
Вона — в кожній квітці на мирній стерні.

​Там, де гадали — лишилася пустка,
Проросте коріння і вийде на світ.
У кожній борозні — віри пелюстка,
В кожній тріщині — зради незмитої слід.

​Вона знає імена, що в архівах не вписані,
І тих, що вписали себе через кров.
Надіями нашими й болем заколисана,
Вона не шукає відплати і знов —

​Терпляче чекає, поки все стане на місця,
Бо тінь не сховає того, що було.
Виходить на світло не крик і не вісті,
А факт, що розсіє і кривду, і зло.

​І коли запитають: «Хто нас розсудить?» —
Земля промовчить у вечірній імлі.
Вона вже все знає. Вона не забуде.
Найвищий суддя — це пам’ять землі.