Земля не кричить — вона пам’ятає
Кроки, що йшли по ній нишком у гріх,
І тих, що стояли до самого краю,
Не зрадивши правди і честі своїх.
Вона чула клятви, промовлені вголос,
І ті, що ламались у першій же тьмі.
Земля — то не камінь, не пил і не голос,
Вона — пам’ять тисячоліть у клеймі.
Там, де гадали — лишилася пустка,
Проросте коріння і вийде на світ.
Правда — не хустка і не папірець,
Це сталь, що гартує столітній граніт.
Вона знає імена, що в архівах не вписані,
І тих, хто вписав себе зрадою й кров’ю.
Надіями нашими й болем заколисана,
Вона крізь віки пронесе цю основу.
Терпляче чекає, поки все стане на місця,
Бо тінь не сховає того, що було.
На світ виходить не крик і не месниця —
А пам’ять століть, що розсіює зло.
І коли запитають: «Хто нас розсудить?» —
Земля промовчить у вечірній імлі.
Бо тисяча літ — це не просто споруди,
Це вічний суддя.
Це пам’ять землі.
