в твої очі без посмішки важко дивитись
складно слів підібрати мільйон для розмови
маю звичку в думках біля тебе губитись
засинаю вночі, щоб побачитись знову

погляд твій такий теплий, закоханий, ніжний
кожен дотик транслює чуттєвість моменту
навіть в бридкий холодний січневий день сніжний
переграєш в кон фуоко душевне доленте

все те сказане вище – надумане мною
фантазійно змальоване – справді не дійсне
фраза кожна – гіпербола, почуття – алегорія
з твоїм холодом справжнім ніяк не сумісне

мені складно змиритись, тебе відпустити
в моїх снах ти щоночі шепочеш “сумую”
без тремтіння в руках важко се говорити
як з любов’ю своєю до тебе воюю

Не чекаю дарунків від долі,
Не кохаюсь у мріях давно,
Відцвіли край дороги тополі,
Заросло бур’янами село.

Береги верболозом покрились,
Не ховається хвиля в пісок,
Горобцями думки розлетілись,
Щебіт кличе у мамин садок.

Дощем стріха, неначе,
сплакнула,
Зняло крик вороння угорі,
Сквозняком в очі хата війнула,
Тихо скрипнули двері старі.

Все сумую, не мама, то й добре,
Нехай втрата одне серце рве,
У думках бачу,в снах усе вкотре,
Зве минуле, за руку бере.

Тихо хвилі на берег кидались,
В незабудки лилИсь голубі,
Щебетали думки, посміхались
Ледь заплакані очі мої.

За селом все сумую, за полем,
Всьому шану і річці віддам,
Берегам і високим тополям,
І воронам, і тим горобцям.

02.08.2025.
Ганна Зубко