​Я так за тобою, матусю, сумую,
Так хочу бути поруч, відчути тепло,
Твій сміх рідний серцем я досі чую,
Твоє тепло рук, твій дім і голос
Твої страви і чаї , і всі накази
Я згадую і дітям розповідаю
Яка мудра і гарна у мене мамо
Але нас розділила клята війна…
​Я хочу онуків до тебе привести,
Хвалитись малечею, просто сидіти,
Розмови про все на світі вести,
І малечі про мене розповісти
Яким я був?Нагадай! І про сестру не забувай!
А ще я дядечко у Вас, мій старший брат…
​Заночувати б із дітьми у тебе,
Прокинутись вранці, пити каву разом,
Гуляти під вільним і мирним небом,
Дихати спокоєм, а не страхом.
​Мамо, ти далеко… Мамо, там небезпека…
Там війна, кордони і темна стіна.
Відстань між нами така нелегка,
І зв’язок обірвала проклята війна.
​Екран мовчить — ні Телеграму, ні Ватсапу,
На серці тривога: "Мамо, як ти там?!"
Крізь болісну довгу розлуки етапу
Я подумки руки твої обіймаю
У ві сні твій сміх лунає
Кожен ранок я дзвоню, намагаюсь…
В нікуди, і сльози до очей підступають
І тільки малеча мене тут тримає
Обійму , заплачу і нагадаю,
Що там, за обрієм
Бабуся теж плаче і на нас чекає…

в твої очі без посмішки важко дивитись
складно слів підібрати мільйон для розмови
маю звичку в думках біля тебе губитись
засинаю вночі, щоб побачитись знову

погляд твій такий теплий, закоханий, ніжний
кожен дотик транслює чуттєвість моменту
навіть в бридкий холодний січневий день сніжний
переграєш в кон фуоко душевне доленте

все те сказане вище – надумане мною
фантазійно змальоване – справді не дійсне
фраза кожна – гіпербола, почуття – алегорія
з твоїм холодом справжнім ніяк не сумісне

мені складно змиритись, тебе відпустити
в моїх снах ти щоночі шепочеш "сумую"
без тремтіння в руках важко се говорити
як з любов'ю своєю до тебе воюю

Не чекаю дарунків від долі,
Не кохаюсь у мріях давно,
Відцвіли край дороги тополі,
Заросло бур'янами село.

Береги верболозом покрились,
Не ховається хвиля в пісок,
Горобцями думки розлетілись,
Щебіт кличе у мамин садок.

Дощем стріха, неначе,
сплакнула,
Зняло крик вороння угорі,
Сквозняком в очі хата війнула,
Тихо скрипнули двері старі.

Все сумую, не мама, то й добре,
Нехай втрата одне серце рве,
У думках бачу,в снах усе вкотре,
Зве минуле, за руку бере.

Тихо хвилі на берег кидались,
В незабудки лилИсь голубі,
Щебетали думки, посміхались
Ледь заплакані очі мої.

За селом все сумую, за полем,
Всьому шану і річці віддам,
Берегам і високим тополям,
І воронам, і тим горобцям.

02.08.2025.
Ганна Зубко