Коли світ божеволіє, в хаос і лють поринає,
І здається, що темрява виграла свій головний бій,
В комусь одному раптом іскра жива спалахає —
Проста і відверта, вільна від фальші й надій.

​Це світло не в лозунгах, не в золотих кабінетах,
Воно — у руках, що діляться скибкою хліба.
Воно — у словах, не записаних в гучних куплетах,
А сказаних тихо, коли в горлі гостра потреба.

​Бути людиною — це найскладніше мистецтво,
Особливо тоді, коли навколо — вовчі закони.
Коли кожна дія — мов виклик і справжнє геройство,
І треба ламати старі й заіржавілі канони.

​Я бачив це світло в очах, що втомились чекати,
В руках волонтера, у втомлених кроках бійця.
Ми можемо все: будувати, мовчати, стріляти,
Та головне — не закрити від світла свого серця.

​Це світло — наш код, що дорожчий за кров і за гени,
Воно не дає нам стати частиною мли.
Поки горять ці маленькі і власні антени —
Ми залишаємось тими, ким бути колись присягли.

​Тримаймо цей вогник. Нехай він веде крізь тумани,
Крізь розпач, запеклість і внутрішні наші фронти.
Бо тільки воно залікує найглибшії рани
І вкаже, куди нам у світі цьому далі іти.