А під лісом край села
Хатина біленька,
Вистачало в ній тепла
Дорослим й маленьким.
У садочку навесні
В серпанок легенький
Куталися вишеньки,
Ніби в шаль тоненьку.
І стояли яблуньки
В рожевих віночках,
Всі усміхнені такі,
Як личка дівочі.
Як давно все те було,
Лиш спомин зостався
Про садочок і село
Та біленьку хату.
2026 р.
Вони малюють стрілки в кабінетах,
Де пахне кавою і тишею стін.
Влада в напрасованих манжетах
Вирішує, хто піде в смертний дзвін.
А «песики» в кашкетах, ситі й дужі,
Чатують ранок, як здобич і гріх.
Їм до народу — як до калюжі,
Бо тил — їхній рай, а не спільний дім.
«Ми не навчені!» — папір все стерпить.
«Ми хворі!» — печатка ставить хрест.
Хоч присягу давали не раз і не двічі —
Та присяга зникла між довідок і лест.
Замість фронту — рейди край прилавків,
Замість окопу — бус і дзвінок.
Печатка важча за автомат,
Бо стріляє без пострілів — в строк.
Біля ТЦК кава давно холоне,
Мікроавтобус — без імен і лиця.
Тут долю ламають без шуму й погоні,
Тут людина — рядок, а не серця криця.
А в цей час комбайнер, кинувши поле,
Будівельник — з мозолем замість щита,
Йдуть у штурми крізь пекло і біль,
Стаючи межею, де тримається держава.
Хлібороб, що не знав, як тримати залізо,
Тримає посадку, як власний поріг.
Бо владі — закон, а народу — поріз,
Бо владі — фуршет, а мужику — «прости».
Чому ж ви, «еліто», за спини сховались?
Де ваш вишкіл? Де перший крок?
Ви ж першими в словах готувались,
А нині — гризете народ, як вовк.
Ви сильні лиш там, де беззахисний,
Де правду не носять у кобурі.
Ваш «білий квиток» — то сором безписемний,
Його не змити ні кров’ю, ні сріблом, ні мрій.
Ми — Солов’ї. Ми не вмієм мовчати,
Коли на мозолях будують свій рай.
Ми будем у кожному слові кричати:
«Спочатку — ви. А народ — не чіпай».
Присяга одна. І ціна їй — життя.
Не довідка в течці, куплена нишком.
Прийде розплата. Прийде каяття
За кожен ваш «рейд» і за кожен підпис.
Це не про смерть. Це про лють у крові,
Про те, що ми є, поки світ на межі.
«Ще не вмерла» — як вирок аренам,
Де людоїд міряє страх колінами.
Ми кажемо — «доля», та маємо — «бій».
Ми кажемо — «роса», а бачимо дим.
Для ворога смерть — це коротка молитва,
А тут ми господарі. Тут наша битва.
Не просто тіла — ми душі кладем,
Бо воля дорожча за спокій і дім.
У нас не просили ні жалю, ні знаків —
Козацька дорога без страху і зради.
Ми — Солов’ї, та з кігтями соколів,
Пишем правду на стінах окопів і болю.
Цей гімн — не для хору, він — подих епох,
Що вирвала корінь у тисячі змов.
Свій рід ми покажем не в пилі книжок —
У залізі, що знає єдиний закон.
Ми — козаки. Вільні. У чорнім і білім.
Цей код не зламати. Ми є — і ми дієм.
Усі хвилі у вікна дивились,
Перший лід при мені замерзав,
Лиш мені, я упевнена, снились
Крутий берег, і верби, і став.
Лише я пам'ятаю той щебет,
Очерет поміж хвиль, осоку,
Одинокий, покинутий лебідь
Наганяє і досі тоску.
Ніжність вітер приносив в обіймах,
Ні від кого не ма́ла таких,
Там я вільна була́, тут у стінах,
Між думок невеселих своїх.
24.01.2026.
Ганна Зубко
Вже замерзли і річка, і схили,
І далекий, спустошений шлях,
І калюжі, дощі що лишили,
Та не сльози на мо́їх очах.
Тихий плач, усього лиш від думки,
Що не за́йду в покинутий двір,
Не торкнуся рукою до хвіртки,
Не привернуть ті вікна мій зір.
Не вдихну ні весну ту, ні осінь,
Поруч з вітром не стану край хвиль,
Плачуть очі мої на морозі,
З цим змиритись не маючи сил.
24.01.2026.
Ганна Зубко
Без світла вже вечір,
і ранок, і день,
Ще й холод весь час дошкуляє,
Надво́рі ж — зима,
війна по ній йде,
По нашій землі все гуляє.
І виють сирени, ракети летять,
В бік сходу повік не дивитись,
Та сонце там сходить
і протягом дня
До за́ходу бу́де котитись.
Летять журавлі зі сходу й назад,
Туди-сюди вітер ширяє,
Із неба одного зірки миготять,
І місяць один в небі сяє.
Чому все так сталось,
навіщо війна,
Розруха, біль, сльози без спину?
Уже не одна, четверта зима,
Як землю цю спокій покинув.
23.01.2026.
Ганна Зубко
Все сніг засипає, малює мороз,
У вікна зима загляда́є,
Малює дівчатко на шибці тако́ж,
Від пальчиків слід залишає.
Та хука в долоньки,
похукує в скло,
Порою в кише́ньки ховає,
Іде від лежанки по хаті тепло́,
У вікна зима загляда́є.
23.01.2026.
Ганна Зубко
Зима — то холодна, сувора пора,
Верніть мені осінь, благаю!
Звичайно хай бу́де
спочатку весна
Та літо від краю до краю.
На сніг би дивилась,
морозу ж — боюсь,
Обійми його не сприймаю,
Верніть мені осінь,
благаю-молюсь,
І літо від краю до краю!
22.01.2026
Ганна Зубко
Звичайний день,
Зима стоїть морозяна та біла,
Не чути му́зики, пісень,
Лиш диктор говорила.
Щось про політику, війну,
А далі — про погоду,
Лишаю радіо та йду
В сусідній двір, по воду.
Корба поскрипує, стара
Уже криниця, стогне,
Ланцю́г торкається відра,
Угору воду тягне.
І знову „рип" та „рип" з-під ніг,
Уже назад, з водою,
Переступивши десь поріг,
Займаюся плитою.
Дрова потріскують в вогні,
У хаті димом пахне,
Дороги край і двір в вікні,
Пустий, біли́зна сохне.
Сідає сонце і мороз
Шибки́ ще більш малює,
Лякає холодом, тако́ж
Узорами дивує.
18.01.2026.
Ганна Зубко
Звичайний день, зима стоїть
Морозяна та біла,
Не чути музики, пісень,
Лиш диктор говорила.
Щось про політику, війну,
А далі — про погоду,
Лишаю радіо та йду
В сусідній двір, по воду.
Корба поскрипує, стара
Уже криниця, стогне,
Ланцюг торкається відра,
Угору воду тягне.
І знову „рип" та „рип" з-під ніг,
Уже назад, з водою,
Переступивши десь поріг,
Займаюся плитою.
Дрова потріскують в вогні,
У хаті димом пахне,
Дороги край і двір в вікні,
Пустий, біли́зна сохне.
Сідає сонце і мороз
Шибки́ ще більш малює,
Лякає холодом, тако́ж
Узорами дивує.
18.01.2026.
Ганна Зубко
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
