Раптом – погляд літа
Милий та привітний,
Усмішкою легкий
Від років далеких…
Небокрай в тумані
Рискою омани.
Колом видноколо
Ворожбою долі,
Де усе знайоме
Та немає дому.
Плутані стежини.
Час у швидкоплинні… –
Там зимовий озов
Та кохання острів.
В схові водоспаду
Відчай та розрада,
Закиди та докір.
Погляд сіроокий –
Спогадом із тіні
В сьогоденній днині
Майже не зимовій
Та з журбою в змові.
Де під снігопадом
Стежка сонним садом,
По якій вчорашнє
Наче як не справжнє –
Мов сніги з уяви
Поволі та мляві.
Наче то комахи
В зречені, закланні –
Мухи та літайки
Утанку світанку
В чарах заметілі
Ясносяйнобілі,
Мрітні та примарні
Пурханнями з хмари
Хитані, лелійні,
У похмурість – мрійні…
<br>Онтойя

Зжимаю скули —
присмак крові,
давно знайомий смак.
Я з посмішкою
роблю ковток.

Кричить навіть мій Бог
усередині мене —
мій світ горить.

Але спинити
я не в силах.
Руйнація світів —
це мій код.

Світило всіх моїх світів
палає. Давай, гори.
Благає, щоб я зупинив,
кричить так сильно,
відкликаючись у мені —
процес пішов.

Я так до болю звик —
жоден біль не викличе шоку.
Я пропускаю яд.

Планети, стискаючись у мені,
так тиснули,
так тиснули —
лишився порошок.

Усе, що будував,
усе, до чого йшов,
і те, чого хотів, —

пропало все,
у вічність відійшло.

Великий вибух.
Бог не здався —
панічно захищав усе, що міг.

Тримаючи з останніх сил
у руках усе, що віднайшов,
і океани сліз заполонили
матерію, що уособлює ніщо.

Ми з ним — одні.

Від болю шаленіють навіть кістки,
викручує — ще мить,
і все… не зміг.

Мій Бог стікає кров’ю
і знову пробує
запустити цикл,
щоб спасти хоч щось,
спасти їх, спасти…

А я сміюся — кричу:
гори.

Я БУВ ЖИВИМ.
Я САМ СОБІ БУВ БОГ.

Сміюся
і дивлюсь оскалом,
плюючись кров’ю
на чужих.

Ви так хотіли шоу?
Ви це хотіли — шоу?

Палай, душе,
гори, навколо, світе.

ТИ БУВ НІКИМ —
ПОВЕРНЕШСЯ В НІЩО.

І Я ПРИИЙШОВ НІКИМ,
ПІШОВ
І СТАВ НІКИМ.
<br>AlexHort

Мечем і словом
поглиналися світи —
так і було завжди.

Словами, мов мечем,
звергали королів —
Слово – король.

Мечем, мов словом,
підрізали язики
тим, хто кричав,
щоб пробудити всіх.

У безпробудній,
вічній тьмі були і ми —
і досі там,
немов втонулі кораблі.

А я був би не я,
якби не ризикнув
кричати їм у слід:
«Чому ви тут?
Ви що, дурні?»

Хоча в моїх словах
вони не бачили зерна —
лиш бачили мій гнів.
Поки кричав — охрип.
Як всі, мовчу,
тому я тут.

Їхні мечі шукали і мене тоді,
коли я все ще думав, що «живий».

Але подумав вмить:
«А справді руки ці мої?
Чому вони в крові?
Це я стою?»

Своїм мечем я різав,
тільки власну тінь,
хоча не певен —
можливо, тіло.
Втрачаю глузд.

Якщо дістануть завтра і мене
і все мине —
це вихід буде чи то вхід?
Чому колись обрав такий маршрут?

А їхній меч далі кричить,
слина — вогнем!
Просить війни.

«Я спробую останній раз», — кричу,
але мене ніхто не чув,
і я затих,
Такий тепер, як всі.

Я вірив, що мої слова зможуть
поглинути усі світи
хоча б на мить.
Поглинувши мій власний світ,
я випалив і зруйнував
не їм —
лише собі.

Хотів, як Прометей:
«Я пронесу вогонь для них!»
Та, взявши ношу, я не зміг,
спалив свій світ.

Не зовсім розуміючи
всі правила цієї гри:
виграти точно не могли
Ні ми
Ані вони.

Я чув лиш шепоти та сміх дурних,
і я, мабуть, дурний, якщо я тут.
Я вже не знаю, хто для себе я такий.

Як виграти у грі,
де ти не був гравець,
а лиш ресурс?

Ніяк —
це викликає лиш холодний піт.
Яка мета цих слів?
Тобі не все одно?
Просто так дивно:
Ти так трусишся за них,
навіть не мавши власний кут.

Комусь — дешевого вина,
Для чого їм той світ?
Може тоді нехай горить?

Мені б ковток повітря та води,
коли по лікті вже стою в крові.
То різав я не тінь мечем —
а руки,
щоб відчути, чи це справжній біль.

Порізав —
і, на жаль, я все ще тут.<br>AlexHort

Отаман
вірою зігрітий,
йде знову у похід.
Несе він меч з хрестом,
йде туди, де не вірили.
Не вірили в їх бога чи богів.
Йде віру нести — правильну віру,
їх віру,
через дорогу, повну
і сили, й кінця.

Кінець життя без бога,
який їм не потрібен,
бо це не їх бог.
Лише не їх віра спасе
від тих, хто прийшов від богів,
від богів смерті, скоріше за все.
А за ним вже йдуть
пожежі і смерті, знову.

І помре він там
чи повернеться
ось питання,
де віра справді є.
Бо вона зробить
саме велике в його житті
закінчить його
рано чи пізно.

Отаман — ліричний образ. Усі збіги з реальними особами або подіями є випадковими.

Бажаю гарного дня.
А я піду пити чай.
І це мій перший публікований твір<br>Takovski

Чи можлива любов у мережах і цифрах?
Чи знає любов про відсутність тепла?
Ти словом торкався — без фізичних вимірів,
І я в твоїх буквах, мов квітка, цвіла.
Ти писав мені зранку — стабільно і звично,
Привчав до вітань і до ніжних розмов.
Це все будувалось так ніжно й магічно,
Що я повірила: це і є — любов.
Я голос твій пила, я жила тобою,
В поважних словах бачила чистоту.
Та вмить все розбилось… І стало бідою,
Коли ти написав про дорогу — до «тієї», туди.
І серце забилось, мов пташка в капкані,
Мисливська пастка — і крила у кров.
Я вибачень ждала в німім сподіванні,
Та марно чекала на жест чи промов…
Не витримав біль — я тебе заблокувала,
А потім картала: «Це я не права?»
Гіркота у грудях… Я просто не знала,
Як жити, коли замовкають слова.
Я розблокувала. Шукала прощання.
Та замість тепла — лише стіни глухі.
Ти теж заблокував… І моє сподівання
Розтануло в тиші, в холодному сні.
Ти не боровся. Пішов без вагання.
Лишив тільки пустку і вічне «чому?».
То може, це просто не було кохання,
Якщо так легко віддати пітьмі?
Чи можлива любов в інтернеті? Не знаю…
Чи можлива вона без торкання руки?
Ти просто пішов. А я ще пам'ятаю
Твої «добрі ранки» крізь дні і роки.<br>papillo V

Він ішов крізь руїни,
Лишивши свій слід
Блукавши де тіні,
Лиш стріла Моноліту перетворила його на легенду

Тепер він не людина, лиш тінь.
Тінь що ховається в темних кутах.

Десь там у тіні разом зним, шепоче Зона
Та він вже не чує
Він вже німий.
<br>Еліс

Найхолодніші ночі полонили Київ,
Оскомою журба стоїть в душі.
Зчорніле небо, з димом темно-сірим,
І падають сніжинки в самоті.
Прогрузнув Світ в пекельному мовчанні.
Усі сліпи, начхати на життя!?
Тепер одні, без віри в сподівання,
А може трапляться іще дива!?
А може й справді найтемніша ніч перед світанком?
І саме зараз розпочався лік?..
Без сподівання, в розпачі на ґанку:
-О, Боже, як дожити вік!..
Ми люди дуже сильні та сміливі.
Не демонструємо – це правда, але біль…
Терпіти навіть нам уже не сила.
Блекаут у душі, туманна ціль…
Химерні хмарочоси похилились,
Зруйновані останки почуттів…
О, якби лихо в Світі зупинилось –
Жили б у щасті, через мрії снів…
Та ми ще тут! Ще не застигла кров у жилах!
Так, мусимо – ніхто крім нас, що ж знов!
І так багато вже братів в могилах –
Заради них зустрінемо ЛЮБОВ!..
ND💗<br>Надія Холод

Сидить мати українська
Сльози витирає
Свого сина живого вона памʼятає
Дивиться у очі
Але вже на фото
З чорною стрічкою
З лівого боку
Українські матері
Найсильніші в світі
Стільки горя й болю
Бачили вона
Та засяє сонце
Ще на нашім полі
Та поляжуть скоро
Усі вороги <br>Humenna

Вже місяць за обрій сховався
І пітьма покрила село,
Стояла напружена тиша,
Так ніби людей не було.

Хатини в задумі стояли,
Не чути вже співу птахів,
Та тільки лиш ясен старенький
Від вітру порою скрипів.

Пропала тепер та веселість,
Яка була у цьому селі,
Коли люди збирались в садочку
І співали до ранку пісні.

І радості теж вже немає
Проливаються сльози кругом,
Бо ворог нещадно вбиває
І суне уже напролом.

Та скоро це все закінчиться
Кінець прийде клятій війні
І радість вернеться у села
Й буде чути вкраїнські пісні.<br>Наталія Білоус

Холодна зима снігом все замела
Білий іній дерева вкривав,
Дуб гілками своїми обняв білу березу,
Від морозу її захищав.

Буйний вітер подув і березу схилив,
Її гілля на землю лягло,
Гірко плаче дружина і звістку чекає,
Бо коханий в полоні давно.

Чекає і пише листа зі сльозами,
Та тільки не знає відправить куди,
Вернися коханий, прошу я, благаю
І зі сну ти страшного мене розбуди.

Як хочеться час той назад повернути,
Розчинитись в обіймах твоїх,
Пригорнутись до тебе хоча б на хвилинку,
Й забути страждання усіх.

Я вірю, коханий, що прийде той час,
Дерева у квіти вберуться весною,
Додому із миром вернуться усі,
І ми будем щасливі в обіймах з тобою!!!<br>Наталія Білоус