Спини мене від лишніх дій,
Дай змогу пережити ніч,
Пошли мені багато мрій,
Та поясни, у чому річ.

Торкнись душі моїх думок,
Розвій тривоги й темний страх,
Щоб кожен мій непевний крок
Знайшов дорогу у вітрах.

Скажи мені, що я твій дар,
Що я — і сонце, і життя,
Скажи, що жоден злий удар
Не знищить нашого буття.

Скажи мені — і я встою,
Не згину в мороці й пітьмі,
Бо поки я в твоїм бою —
Я повертаюся до мрій.

Скажи, що навіть крізь роки
Ти чуєш голос мій в собі,
Перенесеш через віки
Те, що палає у тобі.

Скажи, що в темряві ночей
Мій образ світлом пророста,
Що серед вибухів речей
Ти пам’ятаєш: я — жива.

Скажи — і стихне в мені страх,
І біль відступить хоч на мить,
Бо я тримаюсь на словах,
Які дають мені прожить…
27 березня 2026 р.

Лину думками у небо безкрає,
Вакуум чорний, усіяний зорями.
Там без обмежень у мріях літаю —
В мріях, думках, не обтяжених ролями.

Хочу попасти в егрегор майбутнього
І неквапливо його прочитати,
Щіпку щасливого і незабутнього
Там віднайти — у сучасність забрати.

Лину думками — і крила зростають,
Тиша космічна говорить зі мною.
Може, Всевишній десь там проживає —
Раду спитаю, поділюся болем.

Болем за тих, що загублені в темряві,
Що серед світла не бачать дороги,
Тих, що ідуть крізь життя, наче в мареві,
Тягнуть у серці незримі тривоги.

Болем за душі, що прагнуть спасіння,
У котрих підірвана віри основа.
В світі, де тиша кричить від безсилля,
Стирається правда та істина слова.

Лину думками — розшукую відповідь
Серед зірок, що мовчать віковічно.
Може, у них є сліди правди й розповідь —
Та, що веде нас до світла одвічно.

Знов повертаюся в будні земні я,
З іскрою віри, зігрітою зорями,
Щоб хоч краплину добра і надії
Сіяти тихо між людськими болями.

І коли знову у втому схиляюся,
Мертвенна тиша, тяжка, непролазна.
Подумки я до зірок повертаюся —
В небо безкрає, таке неосяжне.

Знаю — не зміню на краще я світ увесь
І не розвію всі тіні тривожні.
Та якщо іскра добра спалахне десь,
Значить, і кроки мої не порожні.
26 березня 2026 р.

Птахи вже тут, затихло небо,
Сині́є проліском земля,
Гуляє вітер понад степом
І понад полем, де рілля.

Крадеться-бродить берегами,
У парі з хвилею біжить,
Розносить щебет між садами,
Танцює, крутиться, летить.

Кружляє вітер беззупину,
В весні грозу вже упіймав,
Сполохав зграю голуби́ну,
А потім небом доганяв.

Суху траву все гладить-чеше,
Густі, руді очерета́,
Злітає вгору, наче вперше,
А потім птахом десь сіда.

19.03.2026.
Г. Зубко

Трава суха і очерет сухий,
Немає паростків, ще рано,
Немає хвилі, лід крихкий,
Без щебету світанок.

Змінився берег, дуже порідів,
Рука людини
на́щось постаралась,
З алей він, лавок, ліхтарів,
І мало справжнього зосталось.

Все ж по землі приємніше іти,
Брести травою,
до кущів торкатись,
І поряд хвилі… Де таке знайти?
Куди тепер піти мені, податись?

Хоч березень
вже ластиться теплом,
Сережки вільхи
просяться в долоні —
Вода під льодом, під мостом,
Без хвиль, в неволі.

07.03.2026.
Г. Зубко