Стара-старезна груша у саду,
Вона, мабуть тут прожила найдовше.
Співав їй вітер взимку про журбу,
А навесні веселої заводив.

Вже і сухе гілля у неї є
Та має ще міцне вона й зелене.
Всього зазнала за життя своє
Та не жалкує ні про що, напевне.

Її плоди солодкі. наче мед,
Великі й соковиті-соковиті.
Пронісся понад нею років лет,
А вона ще живе й радіє світу.

2020 р.

Схопити тиші невловиму мить
Безмежність неба, чистоту, блакить.
Куточки потаємні у душі
Де світло тихе дихає в мені.

Де спогади щасливі оживуть,
А мрії ніжні крила розпахнуть.
Де серце вчиться вірити й любить,
І крізь пітьму до сонця знов летить.

Де час спиняє крок на мить ясну,
І тиша шепче істину просту:
Що світ живе у подиху й теплі,
І світло це — народжене в мені.
26 березня 2026 р.

Наберу в долоні сонячне проміння,
Понесу у люди сонця розуміння,
Щоб у кожнім серці розквітала днина,
І жила надія щира та єдина.

Щоб розтанув смуток, мов сніги весною,
І душа співала радісно зі мною,
Щоб в очах світилась віра незгасима,
І любов ставала світлою, єдина.

Понесу те світло крізь вітри і втому,
До чужих і рідних, до душі й додому,
Щоб тепло торкнулось кожної людини,
Щоб єднались щиро великі родини.

І коли засяє світло невгасиме,
Стане зрозуміло — темрява безсила,
Бо в долонях кожних є маленьке сонце,
Тільки варто серцю відкрити віконце.
26 березня 2026 р

Зачинила двері за тобою…
Залишила тишу замість слів.
Наче щось обірване з любов’ю
Впало гучно в порожнечу снів.

В домі ще блукає тихий подих,
Теплий спогад — наче тінь жива.
Я шукала сенс у кожнім кроці,
Відтепер живу напівжива.

Мовчки стіни слухали розмови,
Що не стали правдою тоді.
Загубились між «було» і «знову»,
Не змогли кохання зберегти.

Зачинила двері за тобою…
Запустила пустку у свій дім.
І живу тепер сама з собою.
Та чи серце впорається з цим?
26 березня 2036 р

Забриніла сльоза, мов прозора роса,
По щоці неквапливо скотилась,
Ніби ранок торкнувся сумного чола
І туманом у душі оселився.

В ній тремтіли слова, що не встигли зійти,
І думки, що зів’яли у тиші,
Там ховались літа, недосяжні світи,
Що загублені десь поміж віршів.

Забриніла сльоза — утекла, не вернеш,
Як хвилини, що тихо згасають,
В ній — і біль, і любов, і той ніжний кортеж
Тихих згадок, що серце тримають.

І скотилась вона — як останній акорд,
Як прощання без слів і без крику,
Залишивши в душі ледь помітний узор
Світлотіней минулого віку.
27 березня 2026 р.

Спини мене — я вже стою над краєм,
Де крок — і тиша вибухне в мені,
Де кожне слово лезом розтинає
І кров’ю осідає на душі.

Спини, коли зневіра душить груди,
Коли в повітрі — попіл проліта,
Коли між сотень — наче йдуть не люди,
А порожнеча дивиться з чола.

Торкнись — не то розсиплюсь на уламки,
Бо буря вже не вщухне без руки,
У серці проростають інші рамки:
Стискає тяжкий подих до туги.

Не відпусти — я можу не вернутись
Із тих глибин, де тоне навіть світ,
Де кожна думка має обернутись
У вирок, де нема ні зим, ні літ.

Спини мене. Тримай. Не дай зірватись.
Бо там, за крок — немає вороття.
Я ще жива — і можу ще триматись,
Поки є ти — у мене є життя.
27 березня 2026 р.