Сонце встало, пташки заспівали —
та вже тепло не рідне, воно утікає.
Останній день весни ніжно тліє,
поки захід тече по стіні.
Ти ні ближче, ні далі ні на метр — літо.

День поволі стихає, ніч біжить та кричить,
Травень прощається ніби в останній раз.
Обірвалось щось, в ту гучну та тиху ніч,
Був у мені останній подих весни — без слівний проте слізний.<br>Віра

Чи може кодекс написати робот?
Такий, що скорить своїй волі й слову,
Змусить утриматись від злодіянь кошмарних,
Знітивши душу, щоб ніколи знову
Не чуть новинних збірок кримінальних…

Феміда має буть сліпа, глуха й не відчувать уколів
Сумніву, огиди чи прихильності людському горю –
Бездушна і холодніша за зимові зорі.
Бо ж люди хворі – в кожного своє – і цьому не зарадиш.
Часом дізнатися діагноз – та іще шарада!

І як довірити життя машині?
Для неї хоч всі люди й рівні,
Їй все людське чуже, як і їх буття закони –
Мінливі, застарілі й маніпулятивні.
Хто має вплив – того вони й боронять.
З ШІ ж не буде так віднині…

Чи справді інтелект той буде чесним?
Бо ж створений він розумом із плоті
Відкалібрований людьми, що вклали в нього гроші,
Підтримуваний тими, хто цілий день не має й ріски в роті,
Та й хитруни захочуть в нього запустити свої воші…

Чи, може, все ж знайдеться та душа нетлінна,
Що створить прецедент непересічний
І стане раптом від усіх у всім відмінна?
Холодна, чесна, з розумом лише логічним.

Буде її захищать увесь народ – від бідних до багатих,
І стануть раптом всі щасливі і спокійні люди…
Повірили? Та ж ні, не буде тих осіб завзятих,
Що правду боронити схочуть не свою – повсюди
Будуть тільки ті, кому Феміда
Підкладе уявну міну від сусіда,
Бо влада ж завжди проти нас –
Лише жалітись можна повсякчас!<br>MbNotPsycho

Можливо, в мені все зламалось.
Володар там – вітер,
Він все забирає, торкається –
Цілого світу.
Руйнує, цілує, дарує
Ласкаві пісні.
І тихо-нечутно вбиває, спокійних,
У сні.
Можливо, в мені все зламалось,
І там – завірюха.
У неї єдиний закон –
Це тікати щодуху.
Можливо, в мені все зламалось.
І там – тишина.
Там краплі зостались
Гіркого-гіркого вина,
А може, там тільки пітьма
Й молода сивина.
Можливо, в мені все зламалось.
Пожеж безнадія
Пройшлась по побитим серцям,
Як жорстока повія.
Їй усмішка не до лиця –
І вона не радіє.
Можливо, в мені все зламалось.
Воно все червоне,
Іскриться, як жар. Чи нектар.
Чи красива корона.
Про решту не хочу казати. Можливо, і ні –
Червоне розлилось тут тільки по моїй вині.
Можливо, в мені все зламалось.
Зламалось не щойно,
А я заховалась. Злякалась прийняти достойно.
Можливо, в мені кожен день поливає дощем
Квартири й доми, що руїни, давно і ущент.
Я просто не знаю. Навколо прокинувся ліс,
І мабуть, в цей радісний ранок мені не до сліз.
<br>Єлена

Пелюстки півоній мою колихнули весну.
Із осені виросли ранком посріблені айстри,
Я так усміхаюсь, що мабуть, за хвилю засну
В очах серед світу – такого недбалого майстра.
Цей світ насадив коридори величних садів,
Приніс аромати в покої буття – чи темницю,
Повірив у віру, а в доньку її – й поготів
Й вона запишалась, що їй ця свобода на сниться.
Легкі незабудки й колосся у полі шумлять,
Шумить між калинових віт бешкетлива сорока,
Самі небеса цій порі всяко благоволять,
Тому вона точно дорожче, ніж просто «нівроку».
Тонкий серпантин, на плечах виноградна лоза,
І ті, що сховались у тінях по моїм приході,
Погляньте, яка кришталева ця моя сльоза,
Погляньте і йдіть, бо ховатись у закутках годі.
Струмок повернув у той час, де незнані людьми
Живі лабіринти зливались у промінь по світу,
Де щирі і чесні, і часто непрохані ми,
Де все одночасно – і осінь, і весни, і літо…
Ця світла печаль потепліше живого вогню,
Лунає мелодія барв, ароматів і віри,
І хай хто загляне за мою холодну броню –
Хто знає; можливо, очам він своїм не повірить.
Весна причаїлась у зморшках навколо очей,
Цей ранній світанок і правда, написана небом,
Неначе тягар, що відчас відлягнув із плечей,
А більше нічого – а більше для волі не треба…
Темниця позаду лишилась, ключі і замки,
Стоїть з перепуттям доріг розмальована хата,
ДівчИна у ній замовляє на щастя вінки,
Їй кожен, хто поряд пройде, за сестру чи за брата.
Пелюстки жоржин сколихнули паперу листок,
Я так захотіла усе, що в душі, описати…

А впав на папір запашний із весни пелюсток,
І я прилягла – щоб до ранку навчитись літати…
<br>Єлена

А це залишиться назавжди з тобою.
Ця мить на піску, її змиє піна,
Вона раптом здасться – нечутно гіркою,
Нечутно малою в бокалі вина.
Її розметають свічки поміж тіні,
Вона проступає під світлом вікна,
А те, що рядки кострубаті і тлінні –
Це вже не її анітрохи вина.
Вона водоспадом поллється із неба,
Із градом і громом – і раптом усе.
Можливо, комусь справді була потреба,
І вітер ці сльози з дощем віднесе.
Ця мить повернеться з небес на прощання,
Як зірка, зірветься в обійми землі.
Уважно дивись – загадати бажання
Нелегко в густій непроглядній імлі.
Краплина води із закритого крану,
Ясний сміх дитини, старенькі вірші.
Хвилину провалля, тонку й бездоганну,
Не пробуй – цього не накажеш душі.
А це залишиться –
Не пройдені миті,
Лише епізоди, великі й прості,
Складні і короткі, водою залиті,
В чорнилах і плямах,
Страшні чи святі.
<br>Єлена

Це так дивно. Я читала,
Як горить моя душа.
Де тремтіла, де упала,
Де їй дали відкоша.
Наче двері в нові ночі
Відчинила серед снів.
Там мене чекали очі,
Люди там жили ясні,
Наче знала – далі ранок,
Але спершу буде це,
І мільйони моїх ранок
Припалила там – живцем.
Хто вона? Чому й для чого
Ця душа така моя?
Чи від пекла, чи від бога,
Наче все моя сім'я.
Все зійдеться в розумінні,
А чому мої рядки
Були правдою нетлінні
І читались навпаки?
Я не знала, як писала,
Я не думала про сни.
Як було, таким казала,
Я не плуталась у них.
Хто тоді мої долоні
Взяв в свої й створив світи?
Хто в мої вселився скроні,
І як так – то де ж бо ти?..
Невідома тиша плеще
Через край з моїх віршів.
Я побачила нарешті
Білий край життя душі,
Але там лежить пізнання –
Поміж мною і кінцем,
Мабуть, це моє кохання –
Стане судом і вінцем.
..Хто ти? Мабуть, я не знаю,
Ти в мені чи я в тобі,
Я зовсім не пам'ятаю
Свої ночі голубі,
Відчуваю здивування,
Як моя минула я.
Мабуть, моє сподівання –
Це і є моє ім'я.
<br>Єлена

Я бачила геть не усе.
Я бачила дальню дорогу,
Карету, яка вже ніколи, ніколи не верне назад.
І усмішку ввічливу тих,
Хто мою пересторогу
Безцільно пустив на вітер і решті не розказав.
Далекий, безумно далекий
Зникає в пітьмі горизонт,
Я бачу крізь лінзи в оправі, як там розбивається вирій.
Ще зовсім недовго, й мабуть,
Туди б ми вдивлялись разом –
У лиця, що виросли з хмар. У лиця забутих кумирів.
Я бачила геть не усе.
Старенькі мої окуляри
Давно би напевне схибнулись, як вранішні сни.
Без них золотий небозвід,
Його не затьмарюють хмари,
І я би пішла по дорозі, й скінчила б на ній, як вони…
<br>Єлена

Послухай уважно. Я вкотре вернулась назад.
В реальності тій розбігаються наші доріжки,
Я на роздоріжжі благала спочинку – хоч трішки,
І ти мені зовсім нічого тоді не сказав.
Одне повідомлення, втрачені двадцять секунд,
На моїм екрані блистять дві іконки про виклик,
І я до такого дзвінка абсолютно не звикла,
Та я завжди рада. Я рада твоєму дзвінку.
На іншій сторінці полеглі із нами герої,
Вони не пера та чорнил – булави і меча,
Їх точка – завжди невблаганна рука палача,
Під нею і я. Ось я знову зустрілась з тобою…
Старий манускрипт епігонство відчує здаля,
Летить світоч вічних наук крізь поля стратосфери,
Розкриє найменші деталі гидкої афери…
Ми там, й не спинилась – ні мить – ця велика Земля.
Як точку я відволічу й не поставлю завчасно,
Усе розлетиться в письмі – і роботі – ущент,
Розмиється напис водою, холодним дощем,
Лиш осінь та буде нещадно, космічно прекрасна.
Стою я вночі, а навколо простягнеться зал,
Велика уява малює мені візерунки,
З цієї петлі… мабуть, не було порятунку,
І жаль, що про це мені теж аніхто не сказав.
Шрифти розбирай або кресли намисто письмове,
Працюй допізна за старим дерев’яним столом,
Погоджуйся, як переконують, що повезло
Життя – воно ж тут. І для нього прекрасні умови.
Послухай уважно. Ця ти, цей наляканий ти,
Ви всі різнобічні. Мені, пересічній людині,
Яка вас зустріла у цій полуденній годині,
Ви геть не повірите. Справді, вам варто іти…
Я тисячі вас, відображень імлистих бажань
Складу в твою сутність – і втрачу, завідомо втрачу,
Я буду боятись. І знов неодмінно пробачу,
Далека межа загубилась на лезі ножа…
Прошу, нагадай, звідки я починала слова.
В моїй голові вже давно першостворений жах,
Ще б пак. Ми вмирали, і все – все на моїх очах,
І я залишаюсь у всіх варіантах жива.
І я перейшла у цей світ, відшукала вокзал,
Купила квитки і чекаю на твою валізу,
Я знову у твоє життя несподівано лізу,
Бо ти попросив.
І нічого іще не сказав.
<br>Єлена

Мені казали: «будь обережною»,
але світ не для тих, хто мовчить,
я лишаюся трохи безмежно —бентежною,
навіть там, де могла би злетіти.

Час стікав так повільно і боляче,
наче віск із забутих свічок,
я складаю себе у щось ціле
із уламків болючих думок.

Мені казали: «будь обережною»,
А я колекцію збирала з шрамів в серці,
Часом, нікого не хочеться слухати,
Але – всередині щемить.

І здається: ще крок — і зникну,
розчинюся у власних думках,
Жаль, що я вже себе не впізнаю,
у розбитих нічних дзеркалах.
27.03.26
10:11
<br>Єлизавета

Прокидаєся мов би в останнє
У чергову добу безпорадну.
Наче хтось вже від самого рання
Час життя твого з посміхом краде.
І заграва зловісна у небі
Обгорнула цю днину багрово
Та весну приховала від тебе
У садах онімілого слова.
Де від сонця жага, лиш спекота
Та бур"ян між руїни…і попіл
Крутить вітер, жене видноколом
По околіям вбитого поля.
…Привітаєш весну спозарання.
Каву звариш. Неспішно в зажурі
Вип"єш. Тихо ввійдеш як в останнє
В день насталий…у думи похмурі.
<br>онтойя