Куди дорога заведе, хто знає?
І світло десь за обрієм згасає,
Тільки холод, що зі всіх сторін стискає,
Й остання тінь, що душу облягла.

Стою я тут, у тиші одинокій,
Споглядаю я у даль.
Тільки слід свій залишаю,
Як спогади у снах.

Сподіватися на диво чи на зустріч?
Чи змиритись з тим, що доля лиш біда?
Та серце прагне, хоч сповнене тривоги,
Знайти свій шлях, де світло, як життя.

Нехай стежки тернисті і вітри лютують,
Я йду вперед, крізь сумніви і страх,
Бо навіть в темряві я не здамся, не зламаюсь,
В душі горить вогонь, що не згаса.<br>Ващак Андріана Михалівна

Сиджу в кімнаті одинокій,
Заглядаю в пустоту,
а в сердці біль не зрозумілий,
І розум шепоче забуть.

Про біди всі й страждання
що приніс мені той люд,
Про ту зраду, сльози, біль
Але мені їх не забуть.

Бо пам'ять, як той гострий ніж,
В сердці рану береже,
І навіть час не злічить вже її,
Лиш біль зі мною все живе.

Та віра в сердці не згасає,
Що скоро біль той пропаде,
І сонце знову засіяє,
І радість по всюду буде.

Скрізь сльози я це відчуваю,
Надію в душі я бережу,
І вірю… ні навіть знаю,
Що щастя своє я віднайду

Бо я сміюся в очі смерті,
І не боюся я біди…
Лише одне мене лякає
Втратити того хто дорогий…<br>Ващак Андріана Михалівна

Є людина одна — це моя рідна сестра.
Вона як зоря, як місяць,
Як сорт дорогого вина.

Вона найкраща зі всіх, кого знаю.
Красива і розумна вона.
Єдина, хто мені помагає,
Хто в мене вірить і мене захищає.

Вона знає, як звеселити,
І її голос лунає, як спів солов'я.
Для мене вона найкраща у світі,
Мені вона як зоря.

Нехай щастя її обіймає,
Хай радість у серці живе,
Бо така сестра лише одна буває,
І кращої в світі немає ніде.<br>Ващак Андріана Михалівна

Дорога дальня, слова печальні,
І сльози ллються водопадом.
Сім'я забула, друзі обманули,
І все пропало, що так важко здобувалось.

Усі пішли, а я стою,
Дивлячись на своє бездиханне тіло.
А в думках завжди одне:
"Чому мене так і не полюбили?"

І мертва тиша навкруги,
Лиш звуки вітру в далені.
Я бачу світ, но він чужий,
І сонце гріє не мені.

Душу біль цей розриває, сльози котяться з очей.
Я йду додому, но там мене
Ніхто вже не чекає.
Дорога дальня, но по ній іду не я…<br>Ващак Андріана Михалівна

Скрипка грає, її милодія у вись злітає,
Будить спогади печальні,
Що сльозами ллються,
Про кохання, дні прощальні,
Що ніколи не вернуться.

Скрипка грає, серце плаче,
І кожна нота — наче ніж.
Її мотив у душу западає,
І кожен звук — як німий крик.

А пам'ять знов тебе згадала,
Вона кличе нас у давні дні,
Де були ми з тобою разом,
Де були ми лише одні.

Світ навколо став чужий,
Без тебе він тепер пустий.
Лиш тиша давить, ніби лід,
І час спинився в забутті.

Скрипка грає, не стихає,
Світлом душу наповняє.
Хоч і сумно, та прекрасно,
Звучить музика так ясно.

Та тільки скрипка дограває,
Мелодія встихає враз,
І біль розлуки обіймає,
Бо вже не повернути час.<br>Ващак Андріана Михалівна

Навіщо нести щастя тим, хто його не шукає?
Навіщо робити добро тим, хто його не полюбляє?
Навіщо любити тих, хто цього не чекає?

Чи варто тоді робити взагалі щось, якщо людина не хоче того чогось
Чи може варто очі нарешті розплющить, та впустити в двері то щось?

А «щось», – то любов, щастя, добро, яке ніхто не запускав до серця твого
Можливо і ти, це "щось" просто так віддаєш, бо закрите серце чиєсь<br>Волошин Марія

Тато колише труну сина
А з ним ще йде моя надія
Надія на мирне майбутнє
У країні моїй незабутній
буде завтра мир, чи вже кінець?
Мій, чи когось ще?
Може дитини малої
Може влади дурної?
Навіть не знаючи слова "війна"
Помирають від неї сповна
Заживо горять обоє
А вмирає їх троє:
Мама, дочка і я
Надія моя<br>Волошин Марія

Гуляю пустими площами,
Хоч там є багато людей,
За вікнами вбитими трощами
Ховається безліч тіней.

Гуляю пустими площами,
Колись таких любих місць
Там спогади… спогади… спогади…
І тисячі рідних обличь.

Їх очі виблискують зорями…
Це душі величних людей,
Гуляють зі мною площами,
Немеркнучих, вічних ідей.

За вікнами вщент спорожнілими
Ховається безліч тіней,
Живими мерцями наповнені,
Закуті в сто тисяч клітей…

Між ними велика несхожість…
Це два протилежні світи —
Живі, що давно вже мертві
І мертві, що Вічно живі…

За вікнами зовсім змарнілими
Ховається безліч тіней
У спадок лишивши спогади…
Невтілених в дію ідей…
<br>Анна Кондель

Ти мені щось кажеш про те що жарти не смішні?
Що низько жартувати про твого батька в міщці?
Низько це коли ваші солдати вирізають селища, просто тому що їм захотілось.
Низько це коли вони насилують жінок, дітей і чоловіків, показуючи свою незрілість.
Низько це коли надсилають ракету в дитячий госпіталь.
Низько це коли зв'язують військово-полоненого та насилують три дні поспіль.
Низько це коли захоплюють селище, заганяють всіх жителів в один підвал, закривають їх там та лишають вмирати від голоду та спраги.
Низько це те що сталось в Бучі, Ірпіні, Азові, Маріуполі та інших селищах та містах які ви з землею зрівняти прагли.
Ви, москалі – не люди.
І дочекайтесь, розплата буде.<br>Назар Цимбалюк

Вниз дивлюсь — бачу тінь,
Що ступає слідом тихо,
Наблюдає за кожним кроком,
Мовчки дихає мені в потилицю лихо.

За болем, за стражданням,
За кожним зламаним днем,
За розчаруванням гірким,
Що осідає важким каменем.

Вона чекає на хибний рух,
На слабкість, на мить одну,
Щоб раптово, без жодних слів,
Ударом пробити тишу й пітьму.

Та я іду, хоч знаю страх,
І тінь не зникне сама,
Бо навіть коли вона поруч,
Я — той, хто тримає себе між світлом і тьма.<br>Рейвен