Біло-рожевий цвіт, неначе дим
В старім саду батьківськім яблуневім.
Ніхто не доглядає вже за ним
Та він здається казкою для мене.

Це батько їх давно колись садив,
Плекав ті яблуньки. наче маленькі діти.
Ми ж дивні імена давали їм
Й дорослими любили тут сидіти.

Їх смак і досі відчуваю я
Солодкий. кислуватий й соковитий.
Хоч старих яблунь сохне вже гілля
Та сад цвіте й продовжує родити.

2017 р.

Як хочеться забутись у теплім сні,
Як хочеться відчути тишу ночі,
І як в дитинстві, у щасливі дні,
Відчути теплий мамин подих в очі.

А поки ще іде війна,
А поки ще ревуть сирени,
Оселі мерзнуть без тепла,
І ночі взимку такі темні.

Закрию очі й бачу дивний сон,
Гайок за містом, річку, стежку полем,
Там сонце й місяць заглядали у вікно,
Там я любов свою зустрів по долі.

А поки ще іде війна,
А поки десь страждають люди,
Когось сьогодні ми́лувала вона,
А комусь розірвала груди.

Як хочеться забутись хоч на мить,
Потрапити в роки щасливого дитинства,
Портфель шкільний закинути в куток,
І грати, бігти, поки є хвилинка.

А поки ще іде війна,
Стоїть покинута моя домівка,
Осиротіли від війни вона і я,
І серце крає від болю, так гірко.

Хочу забутися рожевим сном,
Хочу відчути миру подих,
Відкрити очі, світ сміється за вікном,
Я просинаюсь, бо я туди так хочу.
24.01.2026 Війна

А вишні цвітуть,
не лякає їх холод,
Віночки сплетуть
черемухи скоро,
Конвалії килим
застелить поляни,
До кожного кущика
сонце загляне.

Сховається вітер
у зелені пишній,
Дощ йтиме, не бу́де
у цій порі лишній,
А згодом троянди
в садах, при дорозі
Прикрасять дні літа,
а ще жовту осінь.

26.04.2026.
Ганна Зубко

Знову вітер у білім тумані,
Знову дощ на його пелюстка́х,
Нареченими вишні убрані,
В вишива́нках та у вінках.

Дні холодні, холодні ранки,
І занадто рухливі вітри,
Полиняють ті вишива́нки,
Не так пишні бу́дуть вінки.

26.04.2026.
Ганна Зубко

На склі розтанув день прозорий,
і вітер грався в тишині,
як хтось невидимий і добрий
писав узори на вікні.

Сміялась кава в теплій чашці,
і дим тримався за краї,
а час згадав про свої пастки —
я легким став, як журавлі.

У жовтих вулицях поволі
бродили тіні без мети,
і світ здавався трохи болем,
що вміє лагідно цвісти.

А ти ішла — і ніби небо
спускалось ближче до землі,
і все, що вчора було “треба”,
ти розчинила у теплі.

І день, як птах на тонкій гілці,
завис між “було” і “тепер”,
і в цій простій, живій дрібниці
щось обірвалось — я завмер…

29 квітня 2026 р.

Куди поділась правда? — запеклася в ранах,
Застрягла в горлі комом — тихим, злим вузлом.
Вона тепер не в гаслах вигорілих, марних,
Не за блискучим, вимитим до скла столом.

Вона у сховища пішла — в лячні підвали,
Де пахне вогкістю, бетоном і страхом,
Де люди в очі смерті мовчки заглядали,
Затиснувши в кулак життя, йшли напролом.

Правда сьогодні — тяжкі цифри на гранітах,
Це погляд сироти, що став скляним і злим.
Вона розвіяна по всьому світу в дітях,
Що дім свій бачать тільки маревом чужим.

Вона у звітах, що не терплять зайвих рухів,
В тих хто пройшов крізь пекло, та живе,
У сповідях бійців, чиї замерзлі духи
Тримають небо — чорне, рване і криве.

Її не знайдеш в телевізорах чи змістах,
Де щільно згладжена, обрізана й німа.
Правда сьогодні — у порожніх м’яких кріслах,
Що пам’ятають тих, кого з нами нема.

29 квітня 2026 р.

Світ не вміщається у затишок долонь —
Він став жахливим, нескінченним криком.
Там небо вивергло залізо і вогонь,
І світ розколотим постав і диким.

Там дім — уже не дім: скелет із цегли й сну,
Де в коридорах вітер крутить попіл.
Вдягла там смерть сорочку — чисту та суху,
І в кожен двір ступає через опір.

Жах не у вибухах. А в тиші після них.
У ляльці, що лишилась на завалах.
У фотографіях — де щастя є і сміх,
Яких за мить в житті уже не стало.

Там душі люттю закипають і слізьми,
А пам’ять — як відкрита, рвана рана,
Яку топтали по живому чобітьми.
Там сонце сходить чорне і туманне.

То не земля, то пошматована душа,
Кричить у горі мати, син — від болю.
І кожна рана — лезом ржавого ножа,
Що ріже тишу й не дає їй спокою.

29 квітня 2026 р.

Хочеш — з минулого я нині
Тебе ожиною вгощу́,
А чи суниць, що у долині,
В твої долоні покладу.

А хочеш — ці́лий фа́ртух яблук
Зберу з-під яблунь у саду,
А хочеш — той же са́мий фа́ртух
Горіхів повен натрясу.

Хочеш —візьму́ тебе за руку
Й вздовж берегами поведу,
Повсюду гідом твоїм бу́ду,
Про все цікаво розкажу́.

Ромашок, маків може хочеш? —
Покажу луг весь у квітках.
Мовчиш…Скажи чого ти хочеш?
Чому блукаєш в моїх снах?

26.04.2026.
Ганна Зубко