„Приліт птахі́в ти пропустила,
Й розтанув лід не при тобі." —
У хвилях річка говорила,
Мов дорікаючи мені.
„Вини із себе не знімаю,
Жалкую, дуже… і не раз,
Уже ти вільна, я вітаю!
За тебе рада, без образ."
Ми говорили — вітер слухав,
А потім ви́соко злітав,
Повільні хмари швидше рухав,
Згори весь берег оглядав.
21.04.2026.
Ганна Зубко
Стікав повільно дощ по склу,
І тиха музика звучала,
Немов обірвану струну
Уко́тре душу лікувала.
Співати голос не хотів,
Щоб лише музика і тиша,
І потягнуло до віршів,
І рука знову пише.
Лила́сь мелодія між стін,
За ліки вко́тре взята,
І приєднався тихий спів,
Додавши нотки свята.
21.04.2026.
Ганна Зубко
Ти розчинився у мені,
мов крапля меду в чашці чаю, —
у затишній напівпітьмі,
де я себе вже не шукаю.
Немає більше гострих слів,
лиш м’якість сонячного світла.
Ти дотиком усе змінив —
серед зими весна розквітла.
І в цій дивовижній глибині,
де розчинився ти без краю,
летять весняні теплі дні,
в мені медовий слід лишають.
Немає «ти», немає «я» —
є «ми» і спільна чашка чаю.
Ми — це натягнута струна,
яка дзвенить, і звук літає.
_______________________
Я розчинилася в тобі —
не так, як мед у чашці чаю,
не просто солод на губах,
що за хвилину десь зникає.
Я не краплина, що в теплі
втрачає форму і кордони,
я — як молитва у тиші,
як у металі передзвони.
Я розчинилася — у склі
в ранкових променях іскристих,
у перших квітах на землі,
пахучих, ніжних і барвистих.
Мене не випити до дна,
не розділити «до» і «після».
Тепер я — ти, твоя луна,
і я в тобі — як тиха пісня.
_________________________
Тепер ми — сплав, єдиний рух,
де кожна думка — спільна риса,
де в унісон і серце, й дух
в одну мелодію сплелися.
28 квітня 2026 р.
У молодості кроки мають крила,
Для неї світ — податлива вода.
«Сміливо», — гордість тихо шепотіла.
І йшла гординя, а слідом — біда.
Ти правду ніс — як лезо між словами,
І нею різав тих, хто був своїм.
Стояв над світом — крок за небесами,
Злетів — і впав у тріщини в собі.
Тепер у тебе — тиша після бою,
Де кожен давній спогад — вирок твій.
Що можна було взяти із собою —
не взяв, бо думав: «встигну… це мій бій».
Несеш на плечах гіркоту і досвід,
Гріхи і пам’ять — твій тяжкий тягар.
Відлуння їхнє — це твій пізній подих,
Розплавлений і незворотній жар.
Найважче — не падіння і не втрата,
А знати: сам собі ти вирок дав.
Безсонна ніч, самотність — не розплата.
Після «я правий» — тиша. Сам обрав.
28 квітня 2026 р.
Вони повернулись — не всі, не одразу,
І кожен мовчав — довше, ніж говорив.
У погляді — тінь, у долонях — образи,
І спалахи пам’яті — тиші мотив.
Вони пам’ятають не дати — обличчя,
і крик, який в темряві хтось обірвав.
Як подих ховали спустошені ніччю,
І віру — яку кожен в серці тримав.
Не кожен розкаже — слова обриває
Той спомин, що нібито постріл у сні.
У грудях мовчання — воно осідає
і давить сильніш, ніж броня на спині.
І в мирних дворах, де сміються вже діти,
Вони ще шукають у днях власний знак.
Навчаються наново жити й радіти.
Як всі — пам’ять каже: що трохи не так.
28 квітня 2026 р.
Ти говорив, що рідна я для тебе,
Приношу дивний спокій в кінці дня,
У кожнім слові, сказанім до неба,
ти обіймав мене в думках щодня.
Ти говорив… А ті слова летіли,
мов білий пух у синю далечінь.
Твої долоні ніби тиша гріли,
а сумніви ввібрала в себе тінь.
Куди втекли слова ті теплі, щирі?
Розсипались, як коми на листках.
Немає літер — лиш простори білі,
де вітер носить їх у моїх снах.
Якщо я рідна, то чому ж так зябко?
Чому душа спокою не знайшла?
Слова твої лишилися на згадку —
та я пішла. Я вільна. І… одна.
27 квітня 2026 р.
Спинився час на кінчиках смичка.
Застигла ніч, прозора і висока.
Струна дощу — тонка і неважка —
Торкається задумливого ока.
Пливе туман, як лагідний мотив,
Між тіней сплять загублені лунання.
І день, що так нестримно віддзвенів,
Повільно гасне, тонучи в мовчанні.
Тут кожен звук — мов видих і спокій,
Мелодія без слів і без напруги.
Лиш тиша п’є цей зоряний напій,
Стираючи всі болі і потуги.
Згасає звук. Лишається тепло,
Що розлилось між нотами і снами.
Все, що боліло, — просто відцвіло,
Відлунням світлим стало поміж нами.
27 квітня 2026 р.
Коли згасало світло і слова,
А світ згорнувся до німої тиші,
Лиш дві душі — скуйовджена й м’яка,
Співали оду серцю все гучніше.
Навколо — біль, часи без сну і дні…
І боротьба виснажлива із тілом.
Та кіт мурчав: «Ти зможеш, ти в вогні»,
А пес дивився віддано і сміло.
Були часи — не слухалась рука,
Думки снували нескінченні, вперті.
Та в мокрім носі, в ніжності кота,
Прохання чула: «Вирвись з пащі смерті!»
Вони не ставили питань: «Болить?» —
Чекали мовчки, дивлячись у очі.
І я вставала, лиш заради них,
Ламала своє тіло дні і ночі.
Тепер я йду. А поруч — хвіст і ніс,
Моя опора, мої вірні варти.
Цей іспит разом ми пройшли наскрізь.
Заради них… Це було того варто.
26 квітня 2026 р.
Мій час не біг — він тихо проростав
Крізь кожен біль, крізь тріщини мовчання.
Розбив на скалки все — він так навчав:
Терпіти хвилі власного вагання.
Він не лікує швидко — він веде,
Як річка камінь гладить непомітно.
Те, що гуло колись, — вже не гуде,
Там, де була пітьма, — тепер вже світло.
Навчив мене: щоб бути — не тікай
І не тримай у серці зайві фрази.
Від ран отриманих відпочивай
І відпусти на волю всі образи.
Мій час не зник — підставив він плече,
Плече, яке тримає рівновагу.
Я вже не та, в якій вогонь пече,
Стихає шторм, я йду крізь противагу.
Мій час — не біль, не прірва, не межа,
А рівний крок, упевнений, неспішний.
Де вже не шторм, а лагідна душа,
Що вміє жити — стримано й неспішно.
27 квітня 2026 р.
Коли світ розбігся на «до» і на «після»,
І тиша упала, немов мокрий сніг,
Всі ті, хто мав бути тут поруч, як звісно,
Розсіялись, наче туман з-моїх ніг.
Слова застрягали, не слухались руки,
А в телефоні — гудки без надій.
Лишилися стіни — у них біль та муки,
І там поселилися тьма й темний гній.
Залишили… Стерли ім’я з усіх списків,
Зламалася іграшка — вже не блищить.
І погляд на тінь — як оцінка всіх рисків:
Нехай доживає і тихо лежить.
У мить, коли падала каменем в прірву,
Почула я крик: «Не здавайся! Живи!»
«В хвороби своєї я кожен день вирву», —
Кричала душа у моїй голові.
Вставала й хапалася я за повітря,
Я вчилася кроку, як мале дитя.
Втираючи сльози собі у обличчя,
Я вигризла право на нове життя.
І без допомоги, слів-масок порожніх,
То з прірви на землю, а то — навпаки…
Крізь тьму вечорів, нескінченних, тривожних,
Вертала я силу, і мову, й роки.
Не треба жалю, і опіки не треба,
Тепер я жива і міцна, мов граніт.
Тепер я іду по землі, рвуся в небо.
Живу… Я сама написала свій світ.
Хто кинув, пішов — нехай йдуть собі далі,
Це їхня дорога — вона не моя.
Лишаю в минулому біль та печалі,
І стверджую впевнено: житиму я!
27 квітня 2026 р.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
