Світ розпадається на грані,
де кожен погляд — ніж у скло,
і навіть пам’ять у тумані
втрачає власне ремесло.
Ховають відблиски в уламках
буденну істину просту.
Стікає тінь по гострих гранях,
і срібло гасить темноту.
Відбитки холоду скляного.
Там рух — це тисячі облич.
До роздоріжжя крижаного
затягує дзеркальна ніч.
Збираєш душу по уламках,
та візерунок вже не той…
У сяйві тріснутих дзеркал ти
для себе сам — чужий герой.
27 травня 2026 р.
Годинник ріже спокій на шматки,
В кімнаті запах пилу і провини.
Майбутнє, що здавалося палким,
Несеться вниз під натиском лавини.
На завтра відкладаєш власне «я»,
Загорнуте в ілюзію чекання.
Ця тиша — не фортеця, а петля,
Де задихаються живі бажання.
Хвилини — швидкоплинні та сліпі,
Течуть крізь пальці, гаснучи в долонях.
А час крокує швидко по землі,
Лишає слід від попелу на скронях.
Тепер стоїш на згарищі годин,
Де кожен погляд — докір і прокляття.
Лишились справи, страх і ти — один,
Де час згорів без полум’я й багаття.
25 травня 2026 р.
Ти звав мене вночі — я чула
крізь сон міцний і самоту.
Душа не спала, відгукнулась —
знялась у темну висоту.
Я звала теж, крізь відстань ночі
у тихім мареві імли.
Твоя душа відкрила очі
й здійняла крила серед тьми.
Здригнувся простір — сон розтанув,
мов попіл в ранній тишині.
Ти лиш на мить крізь мене глянув
і щось зламалося в мені.
А наші душі в чистім полі
світанок стріли у сльозах.
Вони вже об’єднали долі,
та заблукали у гріхах.
Повіяв холод від світання,
душа вернулася назад.
Я зрозуміла: це — востаннє.
І догорів наш дикий сад.
25 травня 2026 р.
Життя — це мить між вчора і ніколи,
де кожен крок — це пошук глибини.
І ми йдемо крізь радощі й недолі.
А завтра що? Байдужість тишини?
Де пам’ять, наче тінь на перехрестях,
шукає у пилу чужі сліди,
що заховалися у тріщинах і жестах,
мов час, що зник у темряві води.
Між страхом і надією в тривозі
життя мов світло, що тремтить у склі.
Воно нам тихо світить у дорозі,
та час прийде — скло трісне у пітьмі.
24 травня 2026 р.
Вас було двоє у житті —
Моя Любов і моє Кохання,
Ви нерозлучні були вдвох,
Таке було спільне бажання.
З Любовью мав будені справи,
Ростив дітей та працював.
Ми грали в ігри для забави
За ними я віпочивав.
Ходили разом по крамницям,
Шукали завжди щось нове,
На річку, в ліс — як для годиться,
Щоб у сім’ї ладналось все.
Та головним було Кохання,
Яке поєднувало нас,
Незриме світле поєднання,
Душі і тіла водночас.
Любов і Кохання — два слова:
Одне — ім’я, а друге — світ.
Злилися в долі ми з тобою,
У казку ту на стільки літ.
Настав той час — тебе не стало,
Ти відійшла в країну мрій,
Мені ж для пам’яті зосталось,
Моє Кохання в самоті.
Кохання і Любов — вас було двоє,
Кохання і Любов — поєднувала нас,
Тут залишився я з собою,
Та сон вертає знову вас.
30.03.2026
Натхнення все моє пішло,
І муза теж мене лишила,
Думки, як риба, у тиші,
Вистрибують, щезають,
Лиш кільця по собі лишили.
А я один, і спогади спливають потаємні,
За мною тягнуться, мов той густий кисіль,
І всі вони один за одним неприємні,
Одна відраза лізе звідусіль.
Бувають у житті такі ось віхи,
Що залишають по собі суцільну тінь,
І ти, як не старайся, в неї вступиш,
Потягнеться до тебе наче звір.
У кожного із нас є свої тіні,
Одна від сонця, що танцює біля нас,
Ще декілька тіней, що залишили нам тяжкі події,
І час від часу у самоті вислизують із нас.
Ти їх позбутися хотів би, та не в змозі,
Бо не від світла народились тіні ті,
І липнуть, тягнуться з тобою у дорозі,
Або спиняються з тобою в самоті.
Самотність і думки – така гидота,
Самотність, що знущається із нас,
І ти шукаєш, чим себе розважити,
Позбавитись від тіні хоч в цей раз.
Хтось спалює своє життя в роботі,
А хтось самотність топить у вині,
Хтось з голкою здружився і в польоті,
А хтось сидить, як я, народжує вірші.
А тіні час від часу слизьким студнем виповзають,
Як равлик той, що залишає клейкий слід,
І відчуття огиди, розпачу, відрази залишають,
Коли самотність тінню сірою захоплює твій світ.
18.03.2026 Роздуми
Там, де розсипаються зорі,
Де блукає космічний пил,
Там любов розцвітає в просторі,
Там тебе, я, кохана, зустрів.
З Касіопеєю ти розмовляла,
Та співала любовні пісні,
І на мене крадькома поглядала,
Як на Пегасі я мимо летів.
Я хотів тобі приглянутись,
Показати свою любов,
Диким Левом хотів обернутись,
Щоб звільнити тебе від оков.
Та Волосся твоє, Вероніко,
Діва в коси тобі заплела,
Ти схиляла ласкаво повіки,
Як на тебе я поглядав.
Вже я втратив останню надію,
Привернути увагу твою,
Та Стрілець, мій друже, уміло,
Спрямував влучно стрілу свою.
Тоді Ліра для нас заспівала,
Голуб з Лебедем у просторі кружляв,
В Терезах наша доля лежала,
Дракон з Скорпіоном її зберігав.
Андромеда нас повінчала,
Близнюки фату за тобою несли,
Водолій та Дельфін нам на щастя
Окропили космічні шляхи.
Вже Візничий чекав на порозі,
Райська птаха співала весільні пісні,
Прикрашала тебе Південна корона,
Я Північну корону тримав у руці.
Ми в Візок всі дари спакували:
Компас, Парус, Годинник та Щит.
Щастя й долі усім побажали,
Й запрягли Козерога у мить.
Попереду була невідома дорога,
Хрест Південний на щастя осяяв її,
В Ерідані вмились святою водою,
Та у космос безмежний у двох відбули.
10.03.2026 Лірика
Як же добре — є вікна, квартира!
Світла пам'ять тим, хто їх створив!
Давши вихід у світ, в його ди́ва,
Хай не всі, хай частинки із див.
Крізь вікно полюбуюся небом,
Порахую хмари́ і спущу́сь,
Погляд кинути в сад іще треба,
У привабливу власність чиюсь.
То на стежці він, то край дороги,
Поміж ті́ней і поміж трав,
Притомився, як тії ноги,
Поки втіху очам шукав.
Вко́тре він то вниз, то угору,
За птаха́ми між вітру летить,
Та між стін повертається знову,
Де беззвучно годинник спішить
Як же добре — є вікна, квартира!
Світла пам'ять тим, хто їх створив!
У вікно вже гроза говорила,
Дощ стара́нно шибки́ його мив.
23.05.2026.
Ганна Зубко
Як же добре — є вікна, квартира!
Світла пам'ять тим, хто їх створив!
Давши вихід у світ, в його ди́ва,
Хай не всі, хай частинки із див.
Крізь вікно полюбуюся небом,
Порахую хмари́ і спущу́сь,
Погляд кинути в сад іще треба,
У привабливу власність чиюсь.
То на стежці він, то край дороги,
Поміж ті́ней і поміж трав,
Притомився, як тії ноги,
Поки втіху очам шукав.
Вкотре він то вниз, то угору,
За птаха́ми між вітру летить,
Та між стін повертається знову,
Де беззвучно годинник спішить
Як же добре — є вікна, квартира!
Світла пам'ять тим, хто їх створив!
У вікно вже гроза говорила,
Дощ стара́нно шибки́ його мив.
23.05.2026.
Ганна Зубко
Мені все сниться, сниться і думкою я там,
Нехай мені проститься — свого я не віддам,
Нехай я ще не в змозі припасти до землі,
Вона там вся в облозі, та поки є, є ми.
Думками я з тобою, у своїм дворі,
До болю так знайоме я бачу уві сні,
Де деревце садив та поливав кущі,
І де я своє серце назавжди залишив.
Мені все сниться, сниться, там кожен закуток,
І кожна там цеглинка і кожен па́росток,
Як руки віддавали тепло моїй душі,
І восени ви сповна віддячували мені.
Напевно то все було в моїм чудовім сні,
Невже ми так з тобою у ті часи жили?
Де сонце випливало і ранок нас вітав,
І де з тобою люба я вечір зустрічав.
Нехай то все здійсниться, до тебе я прийду,
І там у ріднім місці я серце віднайду,
З великою любов’ю я поверну життя,
Віддам я серце й душу, нехай цвіте земля.
08.03.2026 Роздуми
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
