Життя нам жалує дарунки й рани.
І не завжди однакове число.
Приносить поодинці й цілі клани –
Незмірне їх у нього джерело.

Для ран у нього – сходинки з туману,
В бездонну душу падають, як тло:
Ніколи не буває так погано,
Щоби ще гірше стати не могло.

А для презентів – мармурове ложе,
Що кличе ще тягтися до зірок:
Ніколи не бува настільки гоже,
Щоб не хотілось краще хоч на крок.

Що б не прийшло до цього капоніра:
Скарби чи болі, успіх чи біда, –
Людині завжди буде мало міри
І завжди буде трішечки шкода.

24.06.2026

Дім на війні — це розірвана навпіл аорта.
Струм по металу в окопах — запекла межа.
Це коли серце випльовує душу за борта,
Ніж у ребро — й по живому кромсає іржа.

Він не у стінах. Він там, де вгризаєшся в землю.
Де під ногами сирени ламають хребти.
Це коли шкіру здирають живцем, рвучи в жменю,
Але ти мусиш крізь власне багаття іти.

Там не рятують — розрядом б’ють точно у груди.
Там кожен спогад — як постріл впритул в темноті.
Дім як рубіж — серце в попіл. У погрібах люди.
Тліючи жити там… Більше немає куди…

21 червня 2026 р.

Дім на війні — це розірвана навпіл аорта.
Струм по металу в окопах — запекла межа.
Це коли серце випльовує душу за борта,
Ніж у ребро — й по живому кромсає іржа.

Він не у стінах. Він там, де вгризаєшся в землю.
Де під ногами сирени ламають хребти.
Це коли шкіру твою живцем відокремлюють,
Але ти мусиш крізь власне багаття іти.

Там не рятують — розрядом б’ють точно у груди.
Там кожен спогад — як постріл впритул в темноті.
Дім як рубіж — серце в попіл. У погрібах люди.
Тліючи жити там… Більше немає куди…

21 червня 2026 р.

Він рахував хвилини самоти.
А кожен крок розлукою болів.
Розсипались невидимі мости,
Що час колись між ними спорудив.

Вона ховала очі від дощу.
Він у юрбі шукав її сліди,
Але образи й гіркота плачу,
Мов запеклися в серці назавжди.

Минали роки — і росли міста,
Вона вже іншим дарувала сміх.
Та в спогадах — та сама висота,
Де перший сніг летів, неначе гріх.

Він будував кар’єру і життя,
Гортав обличчя, ніби сторінки.
Та в тиші, серед буднів забуття,
Він пам’ятав тепло її руки.

Одного дня у натовпі метро,
Серед чужих облич й німих очей,
Зустрілись погляди — і світло знов…
Немов і не було крихких ночей.

Поглянули — і заніміла мить,
Слова летіли у холодне скло.
Кохання втрачене іще болить,
І ніби тих років і не було.

Вона всміхнулась тихо: «Ну, привіт…»
А він кивнув, неначе крізь туман.
І кожен знов пішов у свій політ.
А в серці — незагоєний обман…

20 червня 2026 р.

Наш мозок еволюційно запрограмований шукати найпростіші та найшвидші шляхи обробки інформації, і мова ідеально підходить для цього.

"Ми окремі, як два континенти"
"Ти не кажеш мені компліменти" –
Вирішують проблеми через рот
Відразу попадаючи в цейтнот.

Адреналін вихлюпує у спорі –
Не кожен знАйдеться в такім розборі.
За словом слово… і здобудуть двоє
Квітуючу вербальну параною.

Ми швидше віримо словам – не діям.
Слова нам значно ближчі, ніж події.
Вони мерщій лікують наші рани,
Аніж тюльпани, торти і романи.

Так, обіцянки викликають схильність
До емоційного кредиту: пильність
Притуплена, плекаючи надію,
Що збудеться оте, про що я мрію.

Слова дають ілюзію контролю:
Чіткі думки безпечніші доволі
Хаосу дійсності, реальності і яви,
Та ще і простір відкривають для уяви.

А лестощі – ілюзія безпеки –
Дешевий дофамін без іпотеки.
Тому достатньо легко їх сприймати…
А дії треба аналізувати.

Вони ж бо вимагають розуміння:
Аналіз їх – таке складне уміння! –
Та ще й обмежується браком часу,
Потуги і життєвих сил запасу.

Тому слова упевнено й доречно
Долають вчинки. Світ цей небезпечний:
Творець ілюзій і майстерний лжець
Завжди здобуде лавровий вінець.

27.05.2026