Новинки Сирени, вибухи й пітьма

Сирени, вибухи й пітьма

Сирени, вибухи й пітьма
І місто темна ніч ковтає
Четвертая воєнная зима
В свої права уже вступає.
Безсніжний мряковинний грудень-листопад
Нуртує в серці безнадію
Хоч би прийшов вже снігопад
Він білим тлом би відтінив події.
Палає крематорієм Донбас,
Де вдерлись орди Чингізхана
Рої шахедів атакують нас,
А за морями десь моя кохана.
Кружля і кряче в небесах
Зимова темна галич
І на воєнних терезах
Чернігів, Вінниця і Галич.
Знаменнями пожеж війна
Збудила заспану Європу
Уже все розуміє тут вона
Готується до нових східних орд потопу.
Над світом розпростерла крила тьма,
Сирен набат вже у Варшаві лине
Хоч і на світле знов надій нема
Та не здається Гондор – Україна!

8 грудня 2025.<br>Олексій Пекун

Новинки Коктебель на Дніпрі

Коктебель на Дніпрі

У холоді зими
Згадаєш тепло літнє
Ще довоєнні дні
Епоха – море житнє.
Коли були ми молоді
І соки буйні грали
То ноги ще мої худі
До місця того поспішали.
Бездонна неба синь
І вітер бризом лине
Крізь ту дніпрову рінь
На острів в центрі України.
Під синім небом золотів пісок
Немов державний прапор
І обпікав гарячим крок
Бо пломінь з неба крапав.

У сонячнім вогні
Без одягу дівчата
У ті далекі дні
Любили загоряти.
І лоскотали промені
Округлі перса напоєнії медом
Вогонь будили у мені
Немовби Зевса пристрасті до Леди.
Стрункий і тонкий стан
Студентки – німфи у Діани
І чоловік серед оман
Поволі тихо танув…

8 січня 2026.

<br>Олексій Пекун

Новинки МАЛЬОВНИЧИЙ ЗАХІД СОНЦЯ

МАЛЬОВНИЧИЙ ЗАХІД СОНЦЯ

День минув, так не помітно,
Сідає сонце в небосхил,
Окрасив небо так тендітно,
В кольори вогняних сил!

Небо все навкруг багряне,
Немов у полум’ї горить,
Це диво просто незрівняне,
Захід сонця у цю мить!

Мов художник в небесах,
Опрокинув свої фарби,
Й намалював, мов у казках,
Де знаходяться всі скарби!

Всі хмаринки золотисті,
Пливуть по небу як один,
Мов ті бусинки у намисті,
Що нагадують Бурштин.

Відняти не можливо очі,
Як останній промінь догора,
Темніють фарби що до ночі,
Й прийшла вже місяця пора!

Але вранці сонце знову,
Нам покаже всім дива,
Як планету кольорову,
Всю в своїх чарах ожива!
<br>Ігор Лівак

Філософські Експеримент

Експеримент

Я забагато знаю про життя…
Його секрети досить прозаїчні:
Робота, дім, стосунки, відпочинок.
Для радощів достатні є причини.
Для смутку – теж. Причини ці епічні:

Відторгнення – злиття.

Я забагато знаю про життя…
Воно прекрасне й дивом осоружне,
Бува вороже, прісне, несмачне,
Бува хвилююче, бува нудне,
Буває ніжне і буває дружнє…

Роки нас радують. Але й болять.

Я забагато знаю про життя,
Тому не так вже прагнеться творити,
Дні не такі сяйливі і яскраві,
Події не настільки вже цікаві
І хочеться вже жити-не тужити…

Хвилини тягнуться. Роки летять.

Я забагато знаю про життя.
Яка йому ціна, які є маски,
Які трапляються ГІГАНТИ-ЛЮДИ,
Яким був сам, яким я є чи буду.
Господньої чи варте воно ласки…

Чи буде до блаженства вороття?

Вересень 2025

Про життя Чакона Баха: Ходіння по лезу

Чакона Баха: Ходіння по лезу

У горлі скрипки закипає ртуть,
А час повзе по лезу бритви вгору.
І душі в порох безпощадно труть
Струни чотири — як чотири жорна.

Це не мелодія — це світ у злам,
Там Бах із крику тче архітектуру.
І ніч будує свій готичний храм,
Смичок зриває з вечора цензуру.

Поліфонічний, дикий, чорний спрут
Вплітає корінь у камінні плити.
Тут кожен такт — видіння або смерть,
Тут неможливо просто так прожити.

Вбиває струни у сталевий щит.
Звучить мінор, немов іржаві цвяхи.
І раптом — спалах! Світло замигтить,
Мажор виводить з мороку і страху.

Але фінал — це золота петля,
Де тема повертається, як фатум.
Чакона ріже серце скрипаля.
Смичок — кує піднесення і втрату.

26.06.2026 р.

Про життя У стрічці Мебіуса

У стрічці Мебіуса

І Мебіус з паперу стрічку взяв,
Перевернув на ній один лиш кінчик,
Скріпив смолою й тихо прошептав:
«Вже площина одна — один промінчик.

Там шлях один, та повертає крок,
І небо раптом вивертає днище.
І той, хто йде, завершивши виток,
Приходить — де колись цвіло вогни́ще.»

Ступив він першим на цупкий папір,
Вона ж пішла за ним у тихе коло.
Навколо них — ні прірви, ані гір,
Лиш шепіт трав хвилює все довкола.

Там, де шепоче паперова ніч,
Снується шлях, солоний нескінченний.
Вони ідуть у всесвіті облич,
В долонях сяють зірки безіменні.

Вона іде, піднявши світло в вись,
Його ж ліхтар палає десь ізнизу.
Їх стопи доторкнулись, обнялись —
І не далеко, та і не поблизу.

Примушені вести постійний хід —
Бо тут немає виходу й кутів.
Дорога — їх єдиний моноліт
Із неможливості й примарних снів.

Крізь білу шкіру, крізь тонкий туман,
Вона б’є простір й чує його стуки.
Це найсолодший у житті обман:
Так близько бути — й не відчути руки.

Тут верх і низ міняються вві сні.
Папір тримає і жене дорога.
На цій єдиній вічній площині,
Що закільцьована — живе тривога.

Пройшли повз вогнище вони не раз,
І стало ясно — біг не зрушить веж.
Вона зупиниться, а він в той час
Розсіє привид цих уявних меж.

— Спинися! Чуєш?.. Просто зупинись.
Можливість дай — виток цей завершити.
Я з висоти впаду до тебе — вниз…
А потім… разом зможемо — злетіти.

26 червня 2026 р.

Філософські З людьми і без людей

З людьми і без людей

Все більше стрічаю самотніх у людних місцях,
Знаходяться осторонь, але недалеко загалу,
З собакою, котиком, книгою, чаєм, смартфоном

Не прагнуть вони, але видаються, як зігнутий цвях
На рівнім паркеті серед танцювальної зали,
Чи нонконформіст в аристократичнім салоні.

Природа Сивизна

Сивизна

Вулкан уже заснув.
Ще курить сивий кратер,
Струною диму проштрикнувши небо,
І панцирем укривши мертву лаву…
Тут попіл ще не зник увесь від вітру
І сірка зле перебиває подих.

Ще нещодавно під мишастим небом
Він рвався, бризкав, плескаючи лаву,
І сірий попіл устеляв туманом,
Змітав усе, не бачив перепон,
І, врешті, вщух, знесилівши, байдужий.

Він спить.
Безчесний провокатор:
На взір – спокійний,
Та під товщею граніту
Біснується іще жагуче серце.

Чи пройде він розбещений екватор?
Чи його серце змерзне у льоду?

Воєнні Тілу байдуже, та мені ні

Тілу байдуже, та мені ні

Люди в білих маскхалатах,
З червоним хрестом на спині.
Приймальники праху й втрати
Чим допоможуть вдові?

Перші приймають чиєсь горе,
Крізь них тіл проходить море.
Вони вже не знають страху,
Знову будні воєнного жаху.

Завчені рухи, застиглий погляд,
Приймання загиблих, огляд.
Тут тільки тіла, душі у вирій,
Блукають в скорботі сивій.

Чекають на них у рідному місті,
Щоб спочили в родинній колисці.
Тоді лиш спокій душа знайде,
Як тіло до дому свого прийде.

Люди у білому спецодязі,
З червоним хрестом на спині,
Ніби у сумному потязі,
Рухи завчені, та мовчазні.

Тіло везуть до своєї землі,
Тілу байдуже, та мені ні.
18.06.2026

Філософські Мистецтво бачити минуле Таким, яким воно було

Мистецтво бачити минуле Таким, яким воно було

(Ефект Расьомон)

Ні, ми нічого не забули
І нашу пам'ять не знесло –
Ми добре знаємо минуле,
Яким і де воно було.
Чому була несправедливість
І хто її культивував,
І хто із нас явив цнотливість,
А хто боровся і програв,
Хто вперто рухався угору,
Хто падав долі нижче дна,
І хто вдавав з себе потвору,
А хто із них був – головна.

І хто страждав, завдавши болю,
І хто любив, а дехто зрадив,
І хто віддався алкоголю,
І хто цьому всьому зарадив…

Хоч начебто в усім є згода,
Але така людська природа,
Що кожен свідчить про своє:

У кожного свої облуди,
І різне бачення подій,
Тому всі "хто" – це різні люди
У кожній пам'яті людській.

Приватна пам'ять самобутня
І трансформується щодня,
Вона спрямована в майбутнє,
Хоча буває і брехня.

Захочемо – й минуле буде
В його вселенській повноті, –
Як приймуть кожен спомин люди:
Метаморфози і полуди,
Як не поступимось гордині,
Знайдеться місце у картині,
Де об'єднаються усі.

Мистецтво бачити минуле
Таким, яким воно було –
Щоб ми нічого не забули
І кожне – першоджерело.

Це, каже критик, неможливо,
Життєва логіка проста:
Як кат і жертва справедливо
Опишуть? Істина – свята?

Немає "істини святої",
Багато істин – ось де ключ!
Нема історії легкої –
Її не візьмеш голіруч.

ВІРШІ, ЦИТАТИ , ПУБЛІКАЦІЯ

Місяць: Червень 2026