Щоночі пишу.
Щосекунди. Щомиті.
Ти в пам'ять вгризаєшся
Сріблом в граніт.
Ми — душі розхристані,
В часі розмиті,
Де навіть від тебе
Не чути «привіт».

Чекав на цю зустріч —
До хрипу, невпинно,
Як спраглий у спеку
Чекає води.
Та тиша між нами —
Мов чорна лавина,
Що в серці лишає
Холодні сліди.

Хвилини під стукіт…
Перон. Електричка.
Сусідній вокзал
У вечірній імлі.
Ти їдеш. Прощай.
Це вже майже як звичка —
Лишатись одному
На битому склі.

Немає і миті,
В якій би до скону,
До крику, до страти
Тебе не кохав.
Підлога холодна…
Я, збитий із кону,
Всі зорі Сосюри
В тобі поховав.

Перон. Електричка.
Вокзал біля церкви.
Приїхала… Чорт!
Я спалив всі мости.
Ми стали з тобою
Байдужі і мертві.
Кінець. Відболіло.
Прощай і щасти.

Між світом білим і полем сірим —
Безодня прірви, німа й пуста.
Там доля пише сценарій вміло:
Із раю — прямо в святі жорна.

Відлунням звуків між скель бідових
Почуєш шепіт — замри і стій:
То душі в пісні кружляють томно
Над світом віри й чужих надій.

Співають тужно мотив невинний,
По гострих скелях — їх не спинить.
Вони штурмують дорогу в небо,
Та бродять світом, як сірий стрій.

Їх шлях тернистий, об камінь гострий,
Вони турують невпинно – йдуть.
Роздерті рани на сірих шатах
Шумлять об скелі відлунням куль.

Сумую щиро, радію гордо.
За все що було, й чого нема.
Весь час невпинно, служив я Богу.
Від того серце моє співа.

Життя розділилось на «до» і на «після»,
В квартирі гармидер, розкидані речі.
На стінах — відбитки: долоні та їжа,
Фломастер на стелі — автограф малечі.

Крізь втомлені очі ти дивишся п’яно,
Шукаючи в хаосі світлу причину.
І раптом згадаєш: це все — не погано.
Ти просто у світ привела… людину.

Міркую вкотре крізь тисяч звивин,
Проходить імпульс моїх ідей.
Чому ж не можу я просто жити:
Радіти тихо, в буденний день?

Для чого рими цієї пісня?
Мов кров, що ллється у моє русло.
І серце змінить свій ритм невпинний,
А біль проллється знов крізь перо.