Я небо прошу — не віддай мого сина
у темряву ночі, у крик і вогонь.
Хай стане для нього дорога єдина —
дорога додому, до рідних долонь.

Я землю прошу — збережи його кроки,
від кулі укрий і розбитих доріг.
Нехай оминають тяжкі дні і роки,
де сина чекає незнаний поріг.

Я Бога прошу — ворогів спопелити,
коли серце матері рветься щодня.
Я хочу, щоб син мав можливість любити —
не дай цим словам стати тінню життя.

Я Бога прошу — цю любов збережи
у кожному диханні, в тиші ночей,
щоб навіть крізь втому і попіл війни
вона повертала додому людей.

У довгих ночах є і страх, і надія,
у кожній сльозі — нездоланний вогонь.
І тільки любов, що сильніша за мрію,
тримає цей світ материнських долонь.

25 квітня 2026 р.

Там небо пахло попелом і втомою,
там тиша била в скроні, як прибій.
Вертаєшся до затишку знайомого,
але в тобі ще дихає той бій.

За спиною — вогні і рвані обрії,
і кожен крок твій — виклик небуттю.
Там дні кроїли час — були жорстокими,
щоб просто так залишитись в строю.

Ідеш в нове життя — де ранок з кавою,
де світло ламп і спокій вечорів.
Залишив темряву, яка стелилась лавою
поміж світів, які не помирив.

Твоя душа — немов сорочка випрана,
що вицвіла від болю і заграв.
І правда у боях здобута й вибрана,
де ти у пекла право жити вкрав.

Там залишились ті, хто не повернуться,
їх голоси — у шелесті трави.
А тут… тут просто люди посміхаються
і просять Бога: «ти ще поживи».

Ти вчишся знову жити, вільно дихати,
де не свистить залізо над чолом.
Вернувся з пекла — та в тобі лишається
війна… і жар, який став твоїм дном.

25 квітня 2026 р.

Він ходить так, щоб світ не сколихнути,
а світ не смів торкнутися його.
І погляд — звіт: нічого не забути,
без слів «чому», без жодного «за що».

Несе футляр — бо краще не горіти,
закон простий: застібнутий піджак.
Безпечніше нічого не хотіти,
ніж ризикнути — й буде щось не так.

Він чемно замикає усі двері,
щоб не впустити хаос у свій дім.
І кожен жест продуманий до міри,
щоб навіть біль здавався не своїм.

Але під першим дном є ще і друге:
там тиша вже не спокій — а затор.
Те, що «не можна», зросло надто туго
і шепче в вухо: «трохи — і повтор…»

Коли весна без дозволу приходить,
футляр ледь чутно тріскає, скрипить.
Він знову правила старі знаходить:
у межах існувати, і не жить.

Боїться світу — та іде у нього.
Це парадокс, знайомий і старий.
Одне дно каже: «будь зручним чужому»,
шепоче друге: «ти іще живий».

24 квітня 2026 р.

Ховаються дні у густому тумані,
А ночі заснули в липкій темноті.
Час — тінню повзе у пилу на екрані,
Вилазить із тріщин у старім житті.

Він лізе у сни, де немає світанку,
навчається дихати крізь пустоту.
Години заплутує в зламанім ранку,
у пам’яті краде колишню красу.

І сни починають втрачати кордони,
і ніч на межі загубила себе.
Час входить у тишу, де гаснуть ікони,
він плутає сенс у “колись” і “тепер”.

Слова розчиняються в подихах гілля,
Зникають як дим у холодній імлі.
А світло шукає забуті узбіччя,
Де ранок ще вчиться іти по землі.

І все, що колись називалось — реальність,
розходиться швами у темній воді.
Там кожна хвилина — це просто формальність,
що тихо тримає себе в самоті.

Та у глибині, десь під шаром мовчання,
Він змінює подих, як пульс у пітьмі.
Час вперше торкається власного стану —
він чує, як тиша звучить в темноті.

Він більше не тільки руйнація світу,
не тільки розломи у пам’яті днів.
Час бачить, як весни народжують квіти —
і не розуміє творіння світів.

Він пробує бути у кожному кроці,
у кожному подиху зламаних меж.
І час вже не тінь. Час — це щільна присутність,
що входить неспішно в життя соцмереж.

Для нього секунда — як дотик до себе,
як спроба зібрати розсипаний міст.
Час просто триває — і красти не треба,
як світ, що вже знає початок і зміст.

І тільки тоді, крізь розриви мовчання,
він чує в собі голосний людський слід.
Вже не пустоту — а присутність, єднання,
Не тінь і руйнацію — а живий світ.

І навіть крізь втому, крізь ніч і чекання,
крізь пил на екрані, крізь тріщини днів —
У дні та у сни він шепоче звертання:
“Я є. Я триваю. Я став. Я змінив.”

24 квітня 2026 р.

На кінчиках трав — кришталева роса,
І сонце п’є чай на моєму порозі.
У кожній краплині присутня краса,
І спокій розлитий у кожній дорозі.

Шепоче про щось золотистий листок,
Лоскоче за вушком пухнаста хмаринка.
Життя — це не тисячі довгих думок,
А ця неповторна, щаслива хвилинка.

Так просто і легко: вдихнути весну,
Почути, як серце у ритмі співає.
Я ніжність природи сьогодні вгорну
У спогад, що світлом мене зігріває.

24 квітня 2026 р.

Сьогодні дуже дивний день:
То сонце вигляне з-за хмари,
То дощик бризками піде,
І вітер крутить свої чари.

Прозоре небо, мов кришталь,
Просякнуте добром і світлом.
І враз — хтось перемкнув деталь,
Стемніло небо, стало грізним.

Іду крізь цей мінливий світ,
Де кожна мить — нова картина.
Сміється серце і щемить —
Мабуть, погода в цьому винна.

Та в цій мінливості проста
Є правда — світ живе й вирує.
Міняє барви кожну мить,
В нім світло в темряві пульсує.

І я ловлю цю змінну мить,
Як подих неба в кожнім русі.
Світ дихає — живе, не спить.
І я у ньому. З ним у пульсі…

24 квітня 2026 р.