Злегка постукав дощ в вікно,
Дихнув на шибку вітер,
І тільки їм не все одно
Хто намочив, хто витер.
Дощ стука далі, вітер дме
На дерево брунькасте,
Та листям, жаль, не шелесне́,
Не виросло пока ще.
Зате трава росте, спішить,
Десь цвіт вінками сплівся,
А час спішить, іде, летить,
І знову день подівся.
17.04.2026.
Ганна Зубко
Не криви більш душею в мій бік,
Вже уко́тре прошу́, заклинаю,
Не лякай, не тривож ти мій світ,
Я ж до тво́го нічого немаю.
В його небі птахів переліт,
Крик зозулі в зеленому гаї…
Він такий, трохи інший мій світ,
Не чіпай, я ж твого́ не чіпаю.
Спів у твій неохоче летить,
Не торкається снів твоїх хвиля,
У моєму ж — міняється вмить
Хмара чорна, стає синя-синя.
В моїм світі співають вітри,
З очеретом шепочуться верби…
Відрізняються наші світи,
Зруйнувати мій хочеш ти,стерти
Не тривож більш,благаю,мій світ,
В нім живу, як умію, як знаю,
А чи жду знов птахів переліт,
А чи в інше у щось поринаю.
Уявляю, як в осінь зайду́,
Її листя в долоні піймаю,
Та зустріну там знову журбу,
До якої претензій немаю.
Не лякай, не тривож ти мій світ,
Він ранимий, як пташка, благаю!
Бо такий, і немало вже літ,
І міняти його не бажаю.
19.04.2026.
Ганна Зубко
Не криви більш душею в мій бік,
Вже уко́тре прошу́, заклинаю,
Не лякай, не тривож ти мій світ,
Я ж до тво́го нічого немаю.
В його небі птахів переліт,
Крик зозулі в зеленому гаї,
Він такий, трохи інший мій світ,
Не чіпай, я ж твого́ не чіпаю.
Спів у твій неохоче летить,
Не торкається снів твоїх хвиля,
У моєму ж — міняється вмить
Хмара чорна, стає синя-синя.
В моїм світі співають вітри,
З очеретом шепочуться верби…
Відрізняються наші світи,
Зруйнувати мій хочеш ти,стерти
Не тривож більш,благаю,мій світ,
В нім живу, як умію, як знаю,
А чи жду знов птахів переліт,
А чи в інше у щось поринаю.
Уявляю, як в осінь зайду́,
Її листя в долоні піймаю,
Та зустріну там знову журбу,
До якої претензій немаю.
Не лякай, не тривож ти мій світ,
Він ранимий, як пташка, благаю!
Бо такий, і немало вже літ,
І міняти його не бажаю.
19.04.2026.
Ганна Зубко
Злегка постукав дощ в вікно,
Дихнув на шибку вітер,
І тільки їм не всеодно
Хто намочив, хто витер.
Дощ стука далі, вітер дме
На дерево брунькасте,
Та листям, жаль, не шелесне́,
Не виросло пока ще.
Зате трава росте, спішить,
Десь цвіт вінками сплівся,
А час спішить, іде, летить,
І знову день подівся.
17.04.2026.
Ганна Зубко
Спасає рій думо́к, гноби́ть,
Весе́лить, в піт кида́є,
У підсвідомості шумить,
Увагу привертає.
Усяких повно тих думо́к,
А може в мене тільки?
Змотати б їх усіх в клубок,
Закинути до зірки.
І ось вже путають зірки́,
Ріг місяця обви́ли,
І ні початок, край знайти,
О, Боже, як втомили!
17.04.2026.
Ганна Зубко
Прошу я легкості, як дотик вітру,
що розплітає тишу між гілок.
Щоб день ішов неспішно, не в зневіру,
а просто в радість — тихий, теплий крок.
Щоб у руках трималась кава ранку —
маленьке сонце тихе і без слів.
І щоб душа, не знаючи обману,
ловила щастя в простоті хвилин.
Нехай сміється небо без причини,
і хмари пишуть казки на льоту.
А світ несе, як в першу мить людини —
в долонях теплих світло й доброту.
23 квітня 2026 р.
Весняна гроза — це не вальс і не чардаш,
А запальний український гопак.
Рве небо на клапті, гуркоче з розгону,
І блискавка б’є, як з розбігу козак.
Злітає у хмари шалена стихія,
Шматує повітря й кидає в поля.
Зривається вниз божевільна, шаліє,
І крутить простори, і гне їх до дна.
Гуркоче земля, вивертає коріння,
Пісок піднімає у мокрі пласти.
Повітря тріщить під ударами зливи,
І темінь ламає свої береги.
І світ, наче серце, в розгулі й у русі,
Не стримати темп, не спинити цей знак:
Весна не про тишу — про вибух у руслі,
Про грім, що танцює свій вільний гопак.
23 квітня 2026 р.
Він — центр галактик, власний ідеал,
В очах — лише своє сліпе горіння.
Для себе звів надійний п’єдестал,
Де інша доля — це німе каміння.
Вона несла любов, мов тихий храм,
Стелилася в його житті мостами.
Та він не знав ні болю, ані драм,
Коли вона зламалась під ногами.
Переступив — без тіні та вагань,
Не збивши крок, не опустивши очі.
Вона — лиш тінь його власних зізнань,
Що заважала сяяти у ночі.
Його махровий егоїзм — як сталь,
Він любить тільки свій відсвіт, мов ехо.
Йому не шкода. І йому не жаль.
Для нього важливіше власне его.
Вона тримала небо у руках,
А він дивився холодно їй в очі.
На серці, люблячім, — важка нога.
І топче, топче… — навіть після ночі.
23 квітня 2026 р.
Будуєш паркани з чужих сподівань,
Нитки обриваєш, скидаєш окови.
Крізь тисячі штучних, гучних виправдань
Крокуєш один ти, та губиш основи.
Здається, що виграв: свобода і рух,
Позаду лишаєш мости обгорілі.
У зраді ламається сила та дух,
І далі — чи витримають власні цілі?
Бо кожне «прощай», що було як обман,
Вертається тінню у сни і мовчання.
І зрада в тобі — це не просто туман,
А вибір, що має холодне зізнання.
Ти думав — лишаєш позаду когось,
Але загубив своє вірне світило.
І спокою в цьому уже не знайшлось:
Ти зрадив — і маєш нове вже мірило.
А світ не зламався від кроку твого,
В тобі залишилася гіркість провини.
І спокій відходить — як легке крило,
Ти на самоті п’єш настій із полину.
22 квітня 2026 р.
Не озираюся назад,
Там дощ розмив усі дороги,
Змиває з серця тихий чад,
І сонце сушить слід вологи.
Минуле — мов сипуча сіль,
Що вислизає крізь долоні.
У ньому радість і та біль,
Що довго ще пульсує в скроні.
Там попереду — висота,
Ельбруса велич у скорботі.
Дзвенить повітря, мов струна,
Обірвана в стрімкім польоті.
У кожнім подиху моїм
Моє майбутнє — у цій миті.
Лечу за обрій разом з ним
Крізь дні, які ще не прожиті.
22 квітня 2026 р.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
