Коли вечірнє небо п’є ожину,
Вона приходить в шурхоті плаща.
Фортуна — не сліпа стара машина
І не монетка, що орлом лягла.

Вона — мов кішка чорно-золотава,
Що по сузір’ях впевнено іде.
В її очах — густа гаряча кава,
Полин, що згодом в серці проросте.

Не пестує вона увагою покірних,
Хто просить долі, сівши у куток.
Вона цілує відчайдухів вірних,
Із ниток болю тче атласний шовк.

Коли твій світ розсиплеться на квіти,
І стане темно від Фортуни дій,
Вона навчить тебе горіти й жити,
І на уламках будувати дім.

Це не сліпий танок, це вища міра:
Вона дає лише дорослий шанс.
В кишеню тихо покладе офіру,
І дасть у руки — вічний дисонанс.

28 червня 2026 р.

Крізь ребра струмом б’є — гаряча хвиля,
І серце робить болісний кульбіт.
Ця мить чужа, але до крику мила —
Вона ламає мій звичайний світ.

Мене прошило наскрізь цим моментом,
Він пахне димом, кавою й дощем.
І почуття, мов восьмим елементом,
По венах розливає гострий щем.

Я знаю наперед цей присмак м’яти
І як ліхтар хитнеться у вікні,
Як буде тінь блукати крізь кімнати,
Малюючи узори на стіні.

Гортає тихо сторінки днів доля,
Що написала нам заздалегідь.
Автографи лишає з краю поля —
І часом… знову прийде дивна мить…

28 червня 2026 р.

Дротами вен пульсує ніч затята,
а час стікає в чашку, як полин.
І згадки розсипаються на дати —
як скалки світла між крихких щілин.

Твій силует — як спалахи від зварки,
що ріже темряву до сліпоти.
Прозорий світ, мов скло у темній арці —
і ми крізь нього вчимося іти.

Проміння місяця штурмує спокій,
і стогне світло в порожнечі днів.
Я чую кроки через довгі роки —
як відголос забутих нами слів.

Стихає подих в привокзальній тиші,
розлука губиться в дзвінках нічних.
Ривок — і тінь твоя зникає швидше
під гуркіт потягів і мрій чужих.

І розставання розмиває простір,
і нерв тримає всесвіт, немов дріт.
Крик розчиняється у тиші гострій —
стихає дихання. І гасне світ…

28 червня 2026 р.

Дротами вен пульсує ніч затята,
а час стікає в чашку, як полин.
І згадки розсипаються на дати —
як скалки світла між крихких щілин.

Твій силует — як спалахи від зварки,
що ріже темряву до сліпоти.
Прозорий світ, мов скло у темній арці —
і ми крізь нього вчимося іти.

Проміння місяця штурмує спокій,
і стогне світло в порожнечі днів.
Я чую кроки через довгі роки —
як відголос забутих нами слів.

Стихає подих в привокзальній тиші,
розлука губиться в дзвінках нічних.
Ривок — і тінь твоя зникає швидше
під гуркіт поїздів і мрій чужих.

І розставання розмиває простір,
і нерв тримає всесвіт, немов дріт.
Крик розчиняється у гострій тиші —
стихає дихання. І гасне світ…

28 червня 2026 р.

Місячне сяйво прошило рояль,
Кожна струна — наче сповідь жива.
Ніч відкидає сонливу вуаль
І воскресають забуті слова.

Згадки печуть, немов дотик руки,
Твій силует у відбитках тремтить.
Я пам’ятаю — хоч роки пройшли
Цю неможливу, розірвану мить.

Звуки пульсують у скронях, як кров,
Срібна текучість — тривога і шовк.
Я затискаю твій образ в руках…
Але мотив обірвався. І змовк.

Клавіші гаснуть. Холодний кришталь.
Світло стікає у бездну німу.
І залишається лиш вертикаль —
Де я наосліп обійму пітьму…

27 червня 2026 р.

Не губіть паросток, що росте в дикім полі,
Не топчіть ті рідкісні квіти життя.
Не в саду він росте, а у дикій неволі,
Та й в неволі народяться мрії й чуття.

А що сад? О, він для серця — лиш насолода,
Все влаштовано там і щасливе життя.
Там панує в усьому примара свободи,
І по рівній доріжці все біжить в небуття.

В полі ж протяги виють і злива лиш в бурю,
І сплітаються в бійці на землі бур'яни,
В дикім полі не знайдеш ти доленьку іншу,
Під палящим цим сонцем так важко в ці дні.

Серед цього усього із дикої вроди,
Загубившись в тумані зі злоби й пустот,
Раптом паросток вийде на світло свободи,
І за мрією рушить до гордих висот.

Не топчи паросток, дай свободи напитись,
Хай свобода інакша, зовсім не твоя.
В цьому світі великім все може змінитись,
І твоє відлетить у далекі края.

З поодиноких ростків прийдуть переміни,
Хай розсіють вони скрізь насіння своє.
Пройдуть дні та роки, та вони незупинні,
І згадати про них новий час надійде.
20.06.2026