Останні блиски сонця в вікнах,
Стрижами вечір гомонить,
У шумі місто, в різних звуках,
Й берег по-різному звучить.
В приватний сектор вишні ма́нять,
Собачий гавкіт, півня спів,
Розквітлі липи все дурманять,
Тож вітер далі полетів.
Усе потроху затихає,
Ніч чорні сутінки плете,
З-за хмари місяць вигляда́є,
Світло кидаючи слабке.
20.06.2026.
Ганна Зубко
Вже липи квітнуть, рясно-рясно,
Скрізь вітер пахощі розніс,
Дощу не стало дуже вчасно,
У бджолах весь квітко́вий ліс.
Той цвіт на дереві, ще й влітку,
Повиснув дивом угорі,
Цілує погляд ніжну квітку
І посміхається бджолі.
А тій, смішній такій, мохнатій,
Нектар, пилок лиш на умі,
Гудуть, літають полосаті
Між лип у кожному дворі.
19.06.2026.
Ганна Зубко
Сховалось сонце в якусь мить,
З очей напруга зникла,
То вітер поряд, не спішить,
То беззупину лі́та.
Без сонця посмішки сумний,
Стрибає по калюжах,
І день, напро́чуд говіркий,
Похмурий, навіть дуже.
19.06.2026.
Ганна Зубко
Горить багаттям досі в грудях,
Від нього в жилах кипить кров,
Неспокій всюди в моїх буднях,
Тривожить душу знову й знов.
В очах завіса диму чорна,
Заволоділа пустка всім,
Одна причина і відома,
Мені одній передусім.
І не до снів уже солодких,
І не до їжі на столі,
Пече, болить від ран глибоких,
Ножем слова ті у мені.
Переорали, наче землю,
Що стала порохом в очах,
Душі дода́лось болю, щему,
Не стало сонця в її днях.
Страху нема вже, лише біль,
Буде завжди́ боліти,
Якби поранив дикий звір —
Змогла б перетерпіти.
18.06.2026.
Ганна Зубко
Постійна туга за селом
Засіла болем в грудях,
Квітує літо за вікном,
А мені — поле, сонях.
Зелені й жовті колоски,
Волошки сині, маки,
І тим болотом хочу йти,
Й світанки зустрічати.
А та́кож бачити ту ніч,
Той місяць із зірками,
Гаї шумливі, поле й ліс,
Ходити берегами.
Брести між хвиль побіля верб,
Вдихати саду осінь …
Час береже те все, не стер,
За чим сумую досі.
З селом прощалась — сонях ріс,
Біля дороги, в полі,
Шумів, хитався верболіз,
Об берег бились хвилі.
17.06.2026.
Ганна Зубко
Вагони і рейки. Вокзал. Пасажир метушливий
По платформах снує, переносячи переносне,
Заклопотаний весь і на вигляд доволі щасливий
І в вагоні, мабуть, він дорогою теж не засне.
Що чекає його на кінцевій зупинці мандрівки?
Хто сумує за ним й щиро зичить удачі й добра?
Трохи заздрю йому, не тому що на ньому кросівки –
Невідомості заздрю, яку так смакує душа.
В осінній шум спішу пірнути,
У прохолоду його днів,
Щось пригадати, щось забути,
Чимсь запасти́сь для своїх снів.
Знов любуватись кольора́ми
Простої, дивної краси,
Опалим листям і стежками
Із поруділої трави.
Частіше в небо погляда́ти,
Птахів ловити голоси,
Після туману десь збирати
Обвислі крапельки роси.
Той час обожнюю осінній,
Все виставляю напока́з,
І не весня́ний, і не літній,
А лиш сумний осінній час.
17.06.2026.
Ганна Зубко
Пірнаю в спогади, там краще,
Їх не торкається закон,
Бува сприймається щось важче,
Зате ніяких перепон.
Все в тій ідилії кайфую,
Що наче мед для моїх ран,
Без втоми там подорожую
Усім на заздрість ворогам.
Десь поміняти б щось місцями,
Чи щось підправити злегка,
До слів прислухатися б мами,
Була ж слухняною, хоча …
А десь можливо б не спішити,
Більш не ламати отих дров,
Укотре мов перехворіти,
І так по колу знову й знов.
До нескінченності і різне,
Таке відоме, все своє,
І те, що ніжне, й те, що грізне —
Ніщо споко́ю не дає.
17.06.2026.
Ганна Зубко
Природа людей незмінна:
Як тисячі років тОму,
У пошуках свого щастя
Чуже вони рушать невтомно.
Кого би ми тут не взЯли:
Римлян древніх, нацистів,
Кхмерів чи комуністів,
Брахманів чи іудеїв, –
Всі були раби ідеї.
Й тієї ідеї заради
Чинили масові зради:
Інакодумців карали,
Було й таке, що вбивали.
Історія по спіралі?
Та озирніться навколо!
Наш розвиток йде не далі –
Спіраль ця схожа на коло!
У місиві сьогоднішніх тривог
Що станеться щось дійсно непоправне
До горла так підкочує клубок,
Так тисне,
нудить,
тіло все невправне:
Постійно усередині тремтить
І серце б'ється, наче молот в кузні .
Не можна зосередитись й на мить,
Немає спокою й у колі друзів.
Кидає то у холод, то у жар.
Знаходитись на'дному місці – мука.
Вхопить повітря б,
як бджола – нектар.
Постійний дискомфорт
в ділянці шлунка.
І ціпенієш з жаху що ось-ось
Майбутнє грізне налетить зненацька
Та хай би вже, нарешті, це збулось
І хай злітає голова козацька!
Як бути, що робити, де знайти
Душевний спокій, мир і рівновагу,
Коли чекаєш звідусіль біди,
Й не можеш вгамувати спрагу страху?
Згадай, поки земля тримає нас,
Сьогоднішньому вчора передує.
Ми є, поки триває даний час –
Майбутнього ж , як факту, не існує.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
