А іноді – хвилюючо яскраве,
Коли здіймає сонячна заграва
Тваринні почуття. ВогнЕнний сонця схід
Бентежить у душі потужний світ
Ілюзій і Оман. Карбує і мережить!

Що від Бентеги до Життя належить?
Мо' – Сумнів, мо' – Вагання, Недовіра,
Підозра до Агресії й до Миру,
Експансія і Злість.
Живи потиху
І віднайди в буденщині Утіху.<br>Валерій

Уже закрила вікна залізниця:
Мішки з піском, полотна USB –
Війна вже тут, крадеться, як лисиця,
Встромитися в думки і в дім тобі.
______________________________
Базар привокзальний вщерть повний товаром і людом,
Розмовами про перемир'я, про ціни, про скруту й нужду…
Я їду у Суми, й не знаю чи довго там буду…
А люд базарує, купців поглинає орду

Я їду назустріч війні І не знаю, як стане
Мій брат такій зустрічі радий: занадто чи ні?
Розквітне троянда в саду чи троянда зів'яне?
Веселими будуть твої милі очі, чи будуть сумні?<br>Валерій

Легкий сьогодні день – тривоги зрідка –
І сонце, як у мирні ще роки…
Вже на роботу вибігла сусідка,
І діти граються надворі залюбки…

І теплий вітер дихає завзято
Влітаючи в прочинене вікно…
І раптом чутно: десь злодійкувато
Плете ракета враже волокно.

Всі насторожені – куди смертельна зброя
Націлила свій реактивний звук –
Прокинулась дрімотна параноя,
Сповільнилися рухи сотень рук.

Звук наростає, потім пада стрімко
З полегшенням зітхнули: пронесло! –
У пам'яті карбується, як знімки,
Жахного сьогодення джерело.

17.05.2026<br>Валерій

Я маю зір і маю очі
Я відчуваю чим живу
Але війна сліпа ступила
І розгромила кожен кут
Забуду дім свій рідний, стіни
Його, в яких весь час жила
Обличчя рідних що лишились
Я не забуду, чуєш війна?
Не забуваю я ніколи
Й нікого, чуєш ти мене?
Назавжди, чуєш, залишаться
В душі моїй, почуй мене!
Оця війна осліпла після
Тих перемовин палких й злих
Вона не бачить що це коїть
Забуде свічку потушить..<br>Анна Ноель

А у весни свої закони,
Ненависть їй не заважА –
Збіжать льодОві перепони
Зіщулиться снігів межа.

Яскраве сонце із калюжі
Кидає в очі глянцю блиск
І ти ідеш і очі мружиш –
Від цього може бути зиск:

Весна іде блакитним небом
І ніжним сонячним теплом
У них велика є потреба,
Щоб настрій людям підняло:

Попри війну, попри тривоги,
Загиблих, згубу і розвал –
Життя вже не таке убоге
І не такий "сумний фінал"

Коли ти бачиш, що й собаки
Під ніжним сонцем на снігу
Так розімліли, лобуряки, –
Приймаєш сонячну жагу!

09.03.2026<br>Валерій

Чомусь не пишеться про радість,
Хоча, про неї задум – був.
Кудись поділася завзятість
Всього лише через добу.

Та хочеться ізнов відчути
Шалені радощі буття,
Про кляту цю війну забути
Без жалю, суму й каяття.

Щоб дихалось на повні груди
І щоб лунав дитячий сміх,
Щоб посміхалися скрізь люди
І безтурботність – щоб у всіх.

Тому і хочеться радіти
Повітрю, сонцю і дощу,
І говорити, і робити
Смішне й приємне досхочу .
_______________________________

Писати про радість, коли ти в скорботі, непросто –
Слова ж бо блукають неприязні й непоказні,
Бо в'їлась війна в почуття і думки, як короста,
Емоції й думи – в полоні цієї війни.
<br>Валерій

Людина мріє збудувати дім,
Щоб жити в нім, щоби радіти в нім.
Людина хоче збудувати дім:
Складає план, шукає де, і чим,
І хто, і як його збудує,
Чим зможе оплатити тим,
Хто будуватиме.

Людина має збудувати дім
І будівничих підбере передусім
Щоб кращі з кращих. І щоб їм усім
Ніщо не заважало в тім
Будівництві. Щоб робили справно,
У згоді між собою і за планом.

І мрія перетвориться у дім,
Коли пройде десь років сім,
Чи п'ять, чи три, чи рік…
А може й ні!
А може дім опиниться на дні
Людських очікувань, скажім,
Яких є океан чи, може, море –
Воно ж просторе!

Бо "щось пішло не так" – людина скаже:
Чи архітектор напартачив в антуражі,
Чи будівничі посварилися в курАжі,
Чи план порушили в ажіотажі –
Будівля потребує демонтАжу!

І все, людина вимагає патронажу,
Бо мрії крах –
Все перетворюється в прах.
Тож діставай вже свій пістоль,
Коли утрачений контроль.<br>Валерій

Сіре небо тисне на плечі.
Руки холодом обвіва.
Дух і тіло прагнуть до втечі.
Надокучили вже дива

Мілітарних років: дикі звуки,
Рев сирен, тріскотня МВГ,
І далеких вибухів гуркіт.
Що далеких – добре, еге?

Добре й те, що близькИх минуло
Поки (сплюньмо через плече)!
Чи на подвиги надихнуло –
Хто ж від подвигів утече?!

Чи наблизимось ми до МИРУ? –
Невідомо коли і як…
І чи буде зеленський кумиром?
І чи буде це добрий знак?
Ти не знаєш, не контролюєш,
Не відміниш того, що є.
Ти за добрим чимось полюєш,
Та погане лиш постає.<br>Валерій

Чи впізнаєш ти ту дорогу,
Де вчились плани будувати?
Чи пам'ятаєш ту тривогу,
Що не давала часом спати?

Чи зберегла в душі ті весни,
Де зацвітали перші мрії?
І ті слова, які так чесно
Вселяли сили і надії?

Чи є у пам'яті акорди,
Нічного неба чистих звуків?
І як від все нових рекордів
Земля тряслась від серця стуків?

Чи пам'ятаєш ті світанки,
Коли здавалось все можливим?
І ті промінням повні ранки,
Де кожен день був особливим?

Хоч якби час і сильні зливи
Не намагалисть пам'ять змити –
Туди вертаємось квапливо,
Де нам хотілось просто жити!
<br>Ігор Білецький

І перейменовані дороги
І колоратури до ладу
І твої фантазії вологі
До добра тебе не доведуть

Ти смішна і трошечки печальна
Граєш на роялі й на струні
І коли заходиш у вітальню
Все перевертається в мені

Всі гріхи мої, твої і сущі
Ношею зеленою ростуть
Недосяжні нам вже райські кущі
Лиш інтриг мереживо плетуть
<br>Валерій