‎Прийшов цей день і сльози на очах,
‎Схилилось жито, тихо плаче небо.
‎У пам'ять тих, кого взяла війна,
‎Горить свіча, для тих хто вже на небі.
‎
‎Мовчать поля, де грім колись лунав,
‎Де біль і кров змішалися з росою.
‎Та кожен, хто за рідний край упав,
‎Навік безсмертні героїні і герої.
‎
‎Летять роки, але не гасне біль,
‎У кожній хаті пам'ять не згасає.
‎Вона живе крізь бурі і крізь пил,
‎Бо кожне серце біль утрати знає.
‎
‎Ми пам'ятаємо про кожного бійця,
‎І тих дітей, чиє замовкло слово.
‎Їх світлий шлях немає вже кінця,
‎Вони живуть у пам'яті народу.
‎
‎Знов чорний крук кружляє над селом,
‎І плаче мати дивлячись у небо.
‎Та навіть крізь страшний війни погром,
‎Любов до рідної землі – потреба.
‎
‎Сьогодні знов схиляємо чоло,
‎У тиші вдячно квіти покладаєм.
‎За тих, кого життя не вберегло,
‎Ми щиро в серці пам'ять зберігаєм.
‎
‎Нехай ніколи більше грім війни,
‎Не розриває тишу над землею.
‎Хай мир прийде у всі людські думки,
‎І стане доля світлою, новою.
‎
‎Нехай ростуть щасливими сини,
‎І доньки під блакитним мирним небом.
‎Без вибухів, без горя, без війни,
‎Щоб щастя стало нашим оберегом.
‎
‎Схиляємось сьогодні до землі,
‎Мовчанням ми вшануємо загиблих.
‎Бо їхній подвиг іншим дав життя,
‎Їх пам'яті ми маємо служити.
‎
‎І вічно Україна буде жить,
‎Допоки серце б'ється у народу.
‎Ми будем пам'ятати й дорожить,
‎Тими, хто віддав життя за честь й свободу.
‎
<br>Сергій Вірещако

Грає на вулиці скрипка,
Серце плаче від цих мелодій.
Щось нахлинуле сумне,
Напевно наповнило минуле.

Сум поступово проходить,
Настає, якийсь спокій внутрі організму.
Природа відає свою любов нам.
Які ми не були обмежені.

Рухатися в житті треба вперед.
Напевно все міняється навколо нас.
В коханні і поцілунках свідчать друг друга.
І книги про життя читаємо.

І рухаються сторінки життя.
Дерева вкриті листям,
Фонтани граючи різними барвами.
Липовий цвіт, духмяний стелиться біля нас.

Бджоли нектар збирають,
Щоб медом і пильцою угостити нас.
Цінуйте день прожитий, історія нашого буття.

Гарні солов'їні пісні маємо,
Лунають на весь світ.
Життя триває, незалежно хто ти є насправді,
Лицар чи герой в інвалідному візку.

Ти член людської великої сім'ї.
Старайся будь собою і тебе пам'ятатимуть завжди.
Борись із внутрішнім станом,
Змінюйся і буть щасливим.

Бо віра є, тримає на плаву.
Корабель пливе у свою гавань.
Які бурхливі хвилі в житті не були,
Всі страхи і біди переможемо.

Любов щира і незбагненна окриляє, як птах.
Радість несе неймовірно і змінює весь світ.
Хтось готується в дорогу,
Речі пакує і найдорогоціне бере з собою.

На місію в житті здійснити,
Щоб добро і любов вирувала всюди.
Твій приклад, для наслідування нам.
Ніку ти чудовий чоловік.

Немає рук і ніг, а живе як нормальна людина.
Свідчення твоє вразило мене,
Що можемо жити без обмежень.
Тобі ці з любов'ю слова присвячую.

Знаю, що любиш і прощаєш усіх.
Радість вирує на твоєму обличчі.
Книги друкуються різними мовами,
Буваєш в різних країнах світу.

Читають і дізнаються про твої слова.
Життя триває і надію даєш усім.
Підіймаєш, із землі мороку.
Підтримку в серці запалюєш.

Вірність сили мудрості і добра.
Принесе славу на віка.
Натхненням надихаєш всіх.
І життя продовжується в кожній людині.

Денис Третяк 22.06.2026<br>Денис

Час не лікує, а просто маскує,
Наші помилки досі в піску є.
Море не змило плями ці з милом,
Кораблі потопило та берег покрило.

І знову білий аркуш та чорнила на руках,
Як в свою ж труну я забиваю новий цвях.
Може, середовище і створює потвор,
Та все ж у моїх грудях дещо більше за мотор.

Я крав, обманював і пив собі на зло,
Я знайомився, кохав і пробивав чергове дно.
Може б, по законам Божим, я і жив,
Тільки Бог кармани інших сторожив.

Краща версія мене – це просто симулякр,
Що обіцятиме мені майбутній психіатр
А ресентимент – конструктор, з нього мій хребет.
Ображений хлопчинка, небажаний поет.

Тож саме час прийняти темряву в собі,
І через неї я побачу світ у всій красі.
Пробачте мене всі, кого поранив випадково,
І для тих, хто це читає, я лишаю післяслово.

You know, I led a pretty shitty life.
But now, eh… what do you think?
People can change, right?<br>Shame

Я знаю точно: чистими не вийдемо.
Земля не приголубить, не пробачить.
Життя – це не якась там добра дівчинка,
А с*ка, що заставить вити, а не плакати.
Вона здирає шкіру день за днем,
Бере своє без жодних слів і згоди.
А ми засинаємо під цим вогнем,
Міняючи на шрами власну вроду.
Вона ламає ребра і права,
Ґвалтує долю, випікає душі.
І кожна рана – свіжа і жива,
І кожен крок – туди, куди примусить.
Та коли час порветься на краю,
І я заплющу очі, збивши дихання,
Я просто впаду в постіль нічию –
До ніг її, до посиніння ви*баний.
Без ілюзій, без страху і прикрас
Прийму фінал цього хрінового роману.
Життя відтр*хало по черзі кожного із нас,
Але в труні я вільним нарешті стану.

<br>Віталій Чорний

Читаючи вірші,
Говорячи молитви,
Не можеш ти знайти
Єдину ціль в гонитві.

Коли прийшов у дім
Той, хто здавався братом,
Не знав ти, що тоді
Він виявиться катом.

Ще пару літ назад
Не знали ми біди,
Що прийде до усіх
Крізь полумʼя війни.

Як було добре нам,
Що гралися дітьми,
Колись були малими,
А стали вже людьми.<br>Dariya

Душа моя, як то її побачить?
Чи є те дзеркало, що відобразить справжнього мене?
Я вічність спав, як це собі пробачить?
Чи є в мені ще щось від справжнього мене?

Чому лиш зараз ці питання мучать,
Коли позаду так багато днів та літ?
Невже так зручно було тільки брати участь
В виставах інших, головне – не у своїх?..

Талант приборкать, а не відкривати
Годити іншим замість слухати себе
І як дізнатися, чого ти справді вартий,
Коли прийнятість важливіша ніж єство твоє

Душа моя, пробач за нездійсненні мрії,
Але змінить минуле не під силу нам
Лише теперешнє й майбутнє кличе нас до дії
І шлях інакший я ще відшукаю там<br>Зоряна Степова

Скажи мені вітре,
Кого ти шукаєш?
Скажи мені любий,
Чи справді кохаєш?

Твоя пісня легка,
Твій дотик ласкавий,
Змалюй моє серце
На сонячних скалах

На хвилях невтомних,
У неба хмаринках
Змалюй моє серце
На поля стежинках

Нехай вони знають,
Що серце сумує
Й можливо пробачать,
Що порізнь існуєм<br>Зоряна Степова

Люблю дивитись на людей,
Як наче ми усі знайомі
І помічати між тіней
Гру силуетів однакОвих

А ще – ловити голоси
Від суперечок до мовчання,
І уявляти, що й вони
Теж задають собі питання:

Чи дійсно долі шлях мінливий?
І кожен в чомусь особливий…
І є слова, що силу мають
Таку що страх і біль здолають?

Чого від щастя сльози линуть?
А від печалі сміх поглине?
І щоб побачити добро
Невже так конче треба зло?

Життя та Смерть –
У вічність міст…
Чи пряче серце чорні діри?
Любові мить
Шукать чи ні…
Чи є якийсь ліміт у віри?

І незнайомці ще з вчора
Сьогодні мають образ інший.
Можливо знов їм стрінусь я,
А може трапиться хтось ліпший…<br>Зоряна Степова

0 Морфею! Геній ти чи ошуканець?

Про що шепочеш у ночі

тільки відкривши одвічних снів своїх ранець?

Де упевненість взяти, що не спимо ми постійно?

Уві сні ти метелик, чи метелику бачиться сон про людину?

О Морфею-повелителю снів пророчих, у ранішній час

Дай щоб з пробудженням, не сумніватись де був сон, а де правда про нас…

Прошу, скинь завісу з повік, відкрий нам знання,

Можливо ілюзія сну лиш дзеркало неспання?<br>Довбня Наталія

Коли здається, що молитва до Всевишнього завмерла в тебе.

Запечені вуста замкнули вже прохань потік.

І погляд твій давно не піднімаєш в Небо. І до пекельних тих жахів уже неначе й звик… Життя мов книгу ти читаєш, лиш іноді у ній

щось пишеш сам.

А часом цілий розділ разом прогортаєш, бо вірити не хочеш вже своїм очам…

В таку хвилину Бог пошле тобі Людину.

І руку теплу ти відчуєш на своїм плечі.

І слово тихе Побратима тебе врятує, втримає в житті.

В Людині тій ти знов впізнаєш іскру Бога.

І хай куди веде тебе твоя дорога–уже не згасне іскра та на ній!<br>Довбня Наталія