Коли я слухаю Твої вуста,
Тоді нікчемність власну відчуваю.
І щоб сподобатись Тобі на мить,
Я зважу кожне слово нині.

Сховавши дурість глибоко на дно,
Постати дурнем мені більше не дано.
Я вислизну, змовчу, втечу розмов,
На все готовий, лиш би бачити Вас знов.

Та час випробувань важких настав:
Я чую вереск, крик, і лютий докір,
І провиною серце до краю прошило,
Що чиєсь життя на страждання змінив.

Тоді втікаю я щодуху, навтіки,
Без зайвих роздумів, вагань та реплік

Собі не зрадив, ні під кого не прогнувся,
До жодної ні разу не торкнувся.
Бо бачить Бог: щоразу, як кохав,
В її очах неначе вогник затухав.

І навпаки, коли на плечі клали руку
Коли очима кликали у прийми —
Огидно так і боляче, що страх.
Що коїться в тих дивних головах?

І так щоразу і довкола, душу навиворіт
горну. Я їй у вуха свою сповідь,
А їй аж гидко, і тону. Лягаю поночі і сплю.
І не збагну я, що і як? Чому усе роблю не так?

Та вірю знайду душу, що пробачить,
За шлях земний і за сльозу, яку всі бачать.

ER

Чи ти чуєш те саме, що бачу я?
Чи так само, як перше, міцна ще віра?
Бачиш весь покірний моя мала,
Та ти зовсім не бачиш у мені звіра.

Ти хробачок кволий, сльота без пір’я,
Голос твій — щебетання, тьохкіт милий.
Не пущу тебе геть аж до ліжка краю —
Все крильми до себе тебе пригортаю.

Скоро ти підростеш і все зрозумієш,
Понаслухаєш байок брехунів заздросних.
Осягнеш, що варта не п’ять копійок,
І сама собі в ґазді ся запануєш.

Але поки ти ще зі мною мила —
Подрібню калач, покладу в рот кришки.

ER

Якщо я завтра не прокинусь – не журись.
Знай: я хотів лиш тільки твоїм бути другом,
Таким ручним, покірним, безхребетним,
Щоб, типу: «Де я ще собі таке знайду?»

Якщо ти знайдеш мої вірші – не хвилюйсь.
Та знай: це все було колись, давно, до тебе.
В душі ж я лиш тебе одну люблю
І через це не сплю ці ночі нині.

Прийми моє життя як подарунок –
Найкращий, найщиріший, як кришталь.
А смерть мою прийми як більший дар,
Характер мій, повір, – ще той подарок.

Живим мене не варто було й знати,
А мертвого навчилась ти кохати.

ER

Коли жебрак в тебе милості просить,
приємно на мить — в тебе вірить ще хтось.
Комусь завжди буде гірше ніж тобі,
а нам так ніколи не жити як вам.

Тобі наділяли будинки і долю,
мені ж діставались мозолі й борги.
Та бути багатим як ти я ще вспію
а зможеш чи ти бути бідна як я?

Це посмак моєї до тебе любові,
ти мій персональний фісташковий рай.
Душа кричить й мимоволі гарцює
ніколи про мене не забувай.

Ніхто не зможе тебе заткнути,
якщо ти без того вже й так мовчиш.

SO

Палюче сонце, день прекрасний,
І я жену з полів корів.
Колись я виросту і зможу
Їсти лиш те, що захотів.

Зупинка, клятий лютий холод,
Чекаю на рогатого — чи довго ще?
Коли я вивчусь, почну пахати
І куплю все, що так хотів.

Магія помаранчевих листів.
Ти підсунулась поруч.
Ти — мій скарб, моє чорне золото,
Нарешті я тебе зустрів.

Двадцять шосте квітня,
Перші п’ятдесят хвилин — чому так коротко?
Ти вмреш раніше за мене,
Але бути з тобою мені так солодко.

SO

Клянуся дружбою моєю з Небом:
Я просто хтів лиш бути другом твоїм,
А компліментів накидав то випадково —
Забувсь, друг може бути і страшним.

Ну хто б знав, що у ботфортах і редінготі
Так вигідно підкреслиться твій тил?
Хоч, правда, Він творив невипадково,
Тому, напевно, й прокидається азарт.

Забудь про все, почнімо все з початку,
Двозначність осоружна моїх фраз…
Та в біса! Ти така гарненька й гладка,
У мами й татка — чудо-шоколадка!

Від схід по захід сонця – ти мій друг
Вночі, молю, тікай, тікай, мій друже…

SO

очі твої сяють попід небом,
моє ти ідолятко, мій кумир.
спомин спливає заревом ніжним
і тане, наче в сонці ранній мир.

на подвиги штовхають генерали,
а голови складають виконавці.
їх імена не увійдуть в аннали,
героями повстануть самозванці.

не знаю я, чи ще тебе побачу,
бо сльози всі давно вже утекли.
я віддаляюсь — та не серцем, наче,
хоч час міняє долі і шляхи.

коли я кликав — ти не озирнулась,
тепер ридаєш,.. та весна минулась.

ER