Ні, я не ту кохав, що з джентльменом ходить,
моя дівчина лиш мені була вірна.
Нехай простять, та я би звав таких худоба,
у них і почесть, і ціна одна.

Я думав, зустрічатимемось рік,
і стане вона мені за дружину.
А тій чортівці, що із іншим бродить,
я не подам і кварти із водою.

УП

Алжир, і сонце у зеніті,
навколо пустка, сухота,
останньою малою краплею
балуєш ти свої уста.

Гердавік, сонця відблиск на крижині,
в усій окрузі неба мерзлота.
За що ти любиш так пустелі?
Прийди чим дуж, зігрій мене.

Т

Ти до безумства красива,
до неможливості чиста,
з тобою поруч сором'язливо
ховаю за пошуком очі.

Ти покриваєш поглядом зали
і твої чарівності коло,
неначе сім'ю, їх поважаєш,
усіх своїх подруг дівчат.

Ти не зрозумій мене хибно,
прости за підколки й ниття,
бо я від близькості з Тобою
стаю як мале дитя.

І наче старий, наче вільний,
але все ж залежний від тебе.

УП

Я згадую ваші босі стопи
в безжальній листопадовій імлі,
як ви в холодну передзимову холоднечу
поступилися комфортом заради краси.

Я вашим терпінням до болю збентежений,
не знаю, хто зміг би вам допомогти,
і ви вкотре собою знехтувавши,
платите здоров'ям за пусте.

НП

Моє Кохання на піку стосунків
назвало наші почуття дружбою, —
додуматися, після стількох днів
із дурості назвати все це дружбою.

Нехай обов'язок велить,
та я під час зустрічі своїм друзям
не цілував ні разу крізь одяг плечі,
і в трапезу вечірню при тьмяному світлі
не палю марно ні парафін, ні свічок,
і наостанок не дарую їм парфумів,
і не читаю їм новели перед сном.

Тож хай доля пошле
кого-небудь їй на допомогу —
хоч лікаря, хоч психіатра,
а мені й задарма такий друг не потрібен.

А я ж казав, що ненавиджу дружбу,
я ситий по горло цим непотребом,
не потерплю про неї спогадів
ні в майбутньому, ні в житті цьому.

УП

Ти мені близька вже як родина
і для душі моєї найприємніша людина.
А те що я зопалу раз тебе образив
То не зозла, від болю бракло слів інакших

І те що ти мене штиряла як скотину
я не лічив тобі за ніжності телячі
а коли вбралася в найкращу одежину
з краси такої, чесно, – було лячно

лиш кілометрам що лежать помежи нами
завдячуй ти спокоєм цеї зими
бо я б без докорів сумління попід тином твоїм,
в одній сорочці, спав би дні і ночі

А я люблю тебе без совісті без тями
з моменту цього і довіку, не сумніваючись ні граму.

УП

Мені смерть від твоїх поцілунків,
і моторошно, що не одна,
мені шкода, що собою торгуєш,
невигідно збувши у край.

Від думки підкосяться ноги,
і обертом йде голова,
із дозвіллям розправиться віхола,
і скоро прийдуть холода.

Без сенсу зникатиме сонце,
кудись утікають літа,
життю минулому дам ціну
однієї тієї хвилини тоді —

коли ти сказала, не любиш,
а виявилось, що це брехня.

МК

Чути, чайки кричать на пристані,
п'янить хвилями цей прибій,
смак шкіри твоєї сіллю просочений —
так захтілося залишитись з тобою.

Ти на море, неначе в вікно,
задивилася знову далеко,
не порушу твій світ і спокій,
просто поруч стою за тобою.

Напої мене своєю думою,
і розстанусь з тугою дрімучою,
похвали мої ніжні почуття —
я сьогодні залишусь з тобою.

Не поспішай, дорога Азель,
почекай до зорі свою пісню.

МК

Вечір жданий остигає,
чути десь шум цвіркуна,
ти вся в корчах знемагаєш,
я тебе всю п'ю до дна.

Мені ніколи так раніше не хотілось
тебе в осінній вечір цілувати,
під соснами, коли зайнятись нічим,
і повільно — так повільно покусати.

Гомілки, поділ, від стоп аж по плечі,
пестити й ждати, поки встануть зірки,
а потім, втомившись, упасти серед ночі
до твоїх ніг, розпавшись наче в клапті.

І в ту хвилину, коли все засинає,
я подумки сміюся, знемагаючи,
в момент, коли ступив за межі краю,
як? — дивуюсь, — хто ж бо ти така є? —

підступний рудий ангел, що німим
повів нас в гріх незвіданим шляхом.

УП